Спантеличена Жанна наважилася вставити коментар:
— Я думала, що всі страждання спричиняли німці, — прошепотіла вона.
— Люба моя Жанно, ти не дуже орієнтуєшся в історії. Щоправда, я свою теж вивчала не за шкільними підручниками. Жертвами радянської таємної поліції здебільшого ставали українські націоналісти, польська інтелігенція та євреї. Ними були набиті всі потяги на Сибір. Фактично більша частина населення у Львові плекала надію побачити німців і нарешті звільнитися від сталінської армії. Але це було до того, як вони дізналися, що на них чекає. Гітлер мав чіткі макіавеллівські цілі і щодо «робочої сили», і щодо способів її використання, усе це була частина ретельно розробленого плану. Я кажу про поляків, звичайно. У польських євреїв, узагалі, не було жодного варіанту. У червні 1941 року Вермахт порушив пакт про ненапад і вигнав радянців зі Львова, а потім, коли німці посунули Червону армію, вони дуже швидко запровадили гетто під назвою Лемберг[11], як колись називалося місто. Деяких євреїв спершу використовували як робочу силу в Янівському трудовому таборі поблизу Львова, а потім їх сотнями вбивали й ховали в братських могилах, але більшість не зазнали цього перехідного періоду, стратили одразу. Навесні 1942 року їх відправили до газових камер Белжецького табору на північному заході від Львова. На початку війни третину населення міста складали євреї. Але мало хто пережив ці роки бійні.
Наталія пересвідчилася, що її розповідь приголомшила Жанну, і поплескала її по руці.
— Годі тобі, попий чаю.
— Думаю, в період від загрози, що тебе завантажать у потяг до Сибіру, — до військового, який попросив, щоб перевели на інше місце служби, як тільки дізнався про твою вагітність, — ти, мабуть, зазнала більше страждань, ніж життя могло уготувати.
Наталія відреагувала дуже швидко:
— Не слід, красуне, перекручувати мої слова. Я ніколи не казала, що батько Толлефа знав про мою вагітність. Я сказала тобі, що це була історія на один раз і що я не знала його імені. Його перевели до іншого місця, перш ніж я змогла поінформувати його про те, що вагітна. Не змішуй усе, інакше Толлеф подумає, що я приховую від нього правду з цього приводу.
Жанна, така балакуча за інших обставин, тепер ледь пробурмотіла пару слів дорогою додому, поки довозила Наталію на вулицю Джойса. Вона прокручувала в голові їхню першу розмову й чітко згадала, як Наталія говорила: військовий одразу відійшов на другий план і зник, щойно дізнався про дитину, яку вона від нього чекала. Жанна не могла пояснити собі, чим керувалася Наталія, змінюючи версію, що її цілком влаштовувала під час першої зустрічі. А потім ще ця історія з паспортами, якось усе це не клеїлося!
Але відсіч Наталії була сухою й безапеляційною. Жанна не наполягала. Перш ніж відкрити дверцята автівки, вона притиснула Наталію до серця й довго не відпускала. Їм не треба було промовляти вголос те, що було й так зрозуміло — більше ніколи вони не повернуться до цієї теми.
Минуло дві години, як Наталія повернулася додому. Вона так і не встала з крісла. Можливо, навіть трохи задрімала, важко сказати напевно. Потім підвелася й пішла на кухню налити собі склянку води. Помасажувала набряклі від спеки литки й знову всілася в крісло.
Батьківський дім. Наталія заплющила очі. Деталі внутрішнього оздоблення вже стерлися з пам’яті, але сама драма викарбувалася з болісною точністю. Спогади виникали з неспокійних хвиль її минулого, і стримувати їх було не під силу. Попри внутрішній спротив, вона перенеслася подумки до світанку того зловісного дня 1940 року, який ліг незмивним тавром і поклав край її фізичній та душевній цноті. Вона подумала про поширений вислів «я кепкую з цього, як з 40-го року»[12]. Якщо існує в її житті рік, з якого вона ніколи не кепкуватиме, то це саме він.
Вона сподівалась, що Жанна повірила в ідеалізовану версію подій, яку Наталія запропонувала. Чи могло бути інакше? Не залишилося жодного свідка цієї драми, нікого, хто б міг піддати її слова сумніву. Тільки їй, єдиній у цілому світі, належить оповідати ці факти. Хто заперечить? Братів давно немає серед живих. Її брати... Що б вони могли вдіяти на її захист, якби були тоді вдома? Нічого!
Офіцер іде за нею до кімнати батьків, щоб подивитися на паспорти.
— Я тобі не довіряю. Ану, іди попереду й покажи мені справи.
Він зачиняє за собою двері. Вони голосно розмовляють, потім звуки змовкають. Він справді швидко оглядає папери.
— Ти хороша дівчина. Не дивно, що ти знаєш, як стати у пригоді, і що влада доручила тобі таку роботу.
11
Після взяття Львова в червні 1941 року німці створили гетто Лемберг у найбіднішому кварталі міста. Туди зібрали всіх мешканців єврейського походження. Німці зруйнували його в 1943 році, перед тим знищивши практично їх усіх у самому гетто або в Белжецькому та Янівському концентраційних таборах.
12
Є припущення, що ця крилата фраза з’явилася у французькій мові наприкінці Х століття у зв’язку з очікуванням кінця світу, який зрештою не настав. А вже згодом стало використовуватися число 40, з огляду на його символічність.