— Я розмовляю російською, німецькою, польською та англійською. Я метка на язик, — каже вона.
Офіцер заходиться гуркітливим сміхом.
— Справді?
Він наближається до неї й починає розстібувати ґудзики на її сукні. Вона кам’яніє. На його обличчі з’являється цинічний вираз, і він зауважує, що хоче допомогти її батькам. Якщо вона буде лагідною, він може їх помилувати. Усіх. Вона не вимовляє ані слова, доки він її роздягає. Потім він різко штовхає її на ліжко.
— Будь ласка, мої батьки все почують!
— Хочеш, їх сюди приведуть?
Він не спиняє сміху.
— Ні! Благаю! Я зроблю все, що хочете, тільки не приводьте їх!
Її батько та матір по той бік дверей і не наважуються сказати ані слова. Яка оглушлива тиша.
Нагота робить її надто вразливою, щоб вона могла йому опиратися. Це вперше, коли чоловік бачить її голою, і вона прикриває груди схрещеними руками. Він спускає штани й жадібно хапає її голову, утримуючи за волосся. Потім засовує ерегований член у тремтячий рот дівчини:
— Смокчи. Покажи мені, яка ти метка на язик!
Вона підкорюється.
— Облизуй його, покусуй. Так, саме так, швидше.
Він еякулює за кілька секунд. Ціла вічність. Вона спльовує його сперму й витирає рот. З бридким масним сміхом він тріпає її за щоки.
— Ти не завжди будеш спльовувати і, зрештою, сама зрозумієш, як тобі краще, мала! Ти швидко вчишся. Не всі такі меткі, твій язик тобі ще стане в пригоді! Ми знайдемо тобі роботу, однозначно.
Він піднімає штани, поправляє шапку, яку перед цим навіть не потрудився зняти.
Відчиняє двері та кличе одного з військових.
— Іване, мала тут хоче тобі дещо показати.
Підходить інший військовий. Байдужим, невидющим оком він дивиться на Наталію, що сидить на ліжку. У сусідній кімнаті плаче мати й вовком виє батько:
— Заберіть мене, не чіпайте дружину й доньку!
Іван заходить до кімнати, хвацько знімає свою куртку.
— Не опирайся, і я не зроблю тобі боляче.
У роті ще прогірклий смак сперми. Іван розтуляє їй ноги. Її трусить, і вона скоряється. Вона не опирається. Він тримає обіцянку й не вдається до насильства. Він лягає на неї та повільно заходить. Вона заплющує очі. Усі крики тільки в голові. Вона чекає, поки він закінчить. Ще лежачи на ній, він каже:
— Дякую, лялечко.
Якби її вдарили у живіт, ефект був би однаковий. Її боляче зачепило навіть не слово «лялечка», а це знахабніло-сороміцьке «дякую».
Він швидко вдягається й виходить, не зачиняючи за собою двері. Перш ніж солдати пішли, вона чує, як вони обіцяють повернутися. Мати стрімголов кидається в кімнату. Наталія ще розпростерта на ліжку, обома руками вона затуляє вуха, аби не чути, як на кухні голосить батько, обливаючись слізьми.
Мати обережно піднімає її, мов боїться розбити. Обидві ридають, змішуючи свої сльози.
— Я тобі нагрію води. Не рухайся.
Рухатися? Вона повертається з мискою, повною гарячої води, з милом та чистим рушником.
— Хочеш, я тебе помию?
Наталія не відповідає. Мати вагається, підводиться й виходить з кімнати, причиняючи за собою двері.
Нарешті на самоті. Вона зриває з себе сукню та кидає її додолу. Бере мило й несамовито тре живіт, стегна, ноги, між ногами. Наче хоче здерти шкіру. Вона висушується, загортається в рушник та сідає на краєчок ліжка.
У двері стукає мати. Вона принесла чай. За нею стоїть батько.
— Моя донечко! Красуне моя! — зі слізьми в голосі він їй каже: — Військові повернуться. Тепер ти тут у небезпеці. Тобі треба переїхати до дядька Самуеля.
Дядько з боку матері на ім’я Самуель ставиться до неї з великою любов’ю, і вона до нього теж. Але як він зможе захистити її? Не зводячи очей, вона киває головою. Вона згодна. Знести погляд батьків просто неможливо. Вона хоче переїхати до Самуеля. Негайно.
Напевно, Наталія надто довго стискала кулаки, бо до тями її повернув біль, який розійшовся м’язами.
Вона відчувала себе старою.
Як реалістка, вона усвідомлювала, що вільно й невблаганно наближається до кінця життя. Залишилося небагато часу. Розповісти все це Жанні або Толлефу означало б випустити назовні свій сором. Сором через те, що терпіла насильство, не заперечувала, не опиралася, не намагалася помститися. Стала жертвою. Вкотре вона дійшла висновку, що у своїх конфіденційних зізнаннях краще дотримуватися визначених нею самою меж. Яка тут спокута...