Дуже не хочеться, щоб хтось їй наказував коли й на якій сторінці розгортати книжку своєї історії. Вона залишала за собою право відшліфувати кінець цього твору. Проте втрачала звичну обережність і згадувала деякі епізоди минулого, не усвідомлюючи, що вслід за цими згадками неминуче йдуть запитання. Подібні промахи вимагали пояснень, давати які Наталія не мала жодного наміру. Саме це й сталося в розмові з Жанною. Історію написано, щось підмалювати не вийде. Вона втомилася редагувати заключну частину, але перо в руках триматиме тільки вона й ніхто інший. Для Толлефа й Жанни вона — жінка, що вижила. Позитивна характеристика, яка підкреслює силу характеру. Наталія навіть не думала, наскільки її тішить думка про те, що Жанна вважає її ледь не героїнею. Їй це подобалося. Поставати у ролі жертви не хотілося, а в ролі добровільної жертви й поготів.
Свій тягар вона несла сама без помічників і вже майже дісталась вершини існування. Із цих запаморочливих висот вона усвідомлювала, що ніколи не сприймала свої зусилля як сходження до певної мети. Їй завжди здавалося звичним і природним, що одна вершина приховує в собі іншу — крутішу за попередню. Така вже в неї доля: вічно дертися вгору, навіть не сподіваючись торкнутися неба. Толлеф намагався умовити її виконати так званий обов’язок, він діймав її, примушуючи зійти сходинками пам’яті й переглянути залишені позаду етапи. Справжня безглуздість! Якщо він не спиниться, то доведе мене до смерті, — вимовила вона, звертаючись до стін.
Він робив помилку, вважаючи, що всі ці огидні деталі принесуть йому бажані відповіді на тему предків. Толлеф не готовий зрозуміти, що інколи минуле треба вигадати, аби його пережити. Тільки вона здатна збагнути абсолютно життєвий характер цієї омани. І вдало втілила її в життя. Вона нічого не виграє, довірившись Толлефу. Первісне прощення не прийде через нього, а спокута й поготів. Вона не відмовлялася від спілкування з ним, але при тому не хотіла, щоб він роз’ятрював її рани.
Зі стану задумливості її вивів звук вхідних дверей. Це повернувся Джеф. Його занепокоїв вид матері, яка сиділа біла вікна в сутінках.
— Ма, усе добре?
Він увімкнув світло у вітальні.
— Мабуть, я забула поїсти.
Вона спробувала підвестися, але відчула важкість і знов упала туди, де сиділа.
— Зачекай, я теж не їв, зараз розігрію вечерю. Ти увесь день просиділа тут?
— Авжеж ні. Я виходила, бачилася з Жанною. Показала їй свій фотоальбом з Норвегії, щоб вона передала його Толлефу.
— Ти думаєш, йому буде цікаво?
Вона розпачливо опустила очі.
— Звідки мені знати.
Таку ось відповідь вона дала Джефу з приводу єдиного предмету, який мав для неї емоційне значення і з яким вона щойно розлучилася. Їй хотілося додати, що так чи інакше вона зробила слушний вибір і подарувала цей альбом саме тому сину, але втрималася. Вона не уточнила, що також віддала інвентарний список нажитого й розпроданого перед від’їздом з Норвегії майна. Джефу це здалося б кумедним.
14
Літак був переповнений. Перш ніж умоститися на своєму сидінні й приклеїтися обличчям до ілюмінатора, Жанна ретельно вкрила ноги сірим пледом і застібнула пасок безпеки. З полегшенням вона зауважила, що на сидіннях В та С розташувалася молода пара. Отже, їй не докучатимуть випадкові пасажири з порожніми балачками, аби тільки розвіяти власну нудьгу.
Вона поверталася після двох місяців у Монреалі. Цей час пройшов досить незвично, немов усе відбувалося уві сні. Наче вона взула чиїсь чужі черевики. Жанну так захопила історія Наталії й Толлефа, що вона закинула родину, друзів, власні справи, з головою поринувши в цю спокусливу авантюру.
В очах Наталії спроби Толлефа зблизитися ані на крок не підійшли до щасливої розв’язки, навіть до натяку на щасливу розв’язку. Принаймні поки що. А Жанна? Чи спромоглася б вона зблизитися зі своєю матір’ю, якби та не померла так рано? Загадка залишиться назавжди без відповіді. Вона заздрила Толлефу й Наталії, адже вони могли ще примиритися. Для них усе було можливим. А от у Жанни такого шансу вже немає. Її мати померла в самий розпал конфліктів між ними. Підліткова криза ідентичності постійно розводила їх по різні боки, а передчасна смерть матері підписала неможливість зближення. Усвідомлення цього факту спричиняло фізичний біль. Жанна згадала слова Наталії: