Вона побачила в пакеті пляшку білого вина. Чому б не запросити Улава скласти їй ненадовго компанію? Він розтопив камін, аби вигнати з оселі вологість, та витягнув з кишені конверт, який потім поклав на стіл. Вона його одразу впізнала.
— Ти тепер розгулюєш з моїми старими любовними листами?
Тут вона помітила, що конверт залишився запечатаним.
— Ти його не читав?
— Я прочитав усі, крім цього, але цей лист я завжди ношу з собою.
— Авжеж! Чого чекаєш — моєї смерті, щоб його прочитати?
— Я нічого не чекаю, просто ніколи не читатиму його.
— Навіть після моєї смерті?
— Навіть якщо ти помреш раніше за мене, у мене назавжди залишиться лист від тебе, ніби я ще мушу його отримати.
Він узяв лист, удостоїв його поцілунком і поклав назад у кишеню. Пляшку вони осушили до останньої краплі, і повіки Жанни стали важкими. Улаву вона здалася кумедно зворушливою, тож він поцілував її в щоку й побажав на добраніч.
Жовтень 2008 року
На столі вишикувалися келихи з вином — хто скільки захоче, стільки й візьме. Народ почав прибувати. Відчувалася лихоманкова метушливість Жанни та Леї Йосефсен. Вони боялися, що на презентацію книжки ніхто не прийде. Тепер від їхніх переживань і сліду не зосталося. Віднині можна заявити про безперечний успіх. Залишилося дізнатися, чи приїдуть журналісти, запрошені для висвітлення події.
Улав привіз фото в рамках, і взагалі його допомога в організації вечірки була безцінною. Вона завжди могла на нього розраховувати, а сьогодні була просто щаслива, що він поруч.
Дочка Мартіна зголосилася на волонтерських засадах зайнятися продажем книжок. Краєчком ока Жанна спостерігала за нею й дуже тішилася її ентузіазмом та активністю щодо плоду спільної творчості мами й Леї.
— Вони тут? — запитав Улав.
— Я ще їх не бачила. Три журналісти підтвердили запрошення директору Будинку літераторів. Сподіваюсь, вони нас не кинуть, із цими журналістами ніколи не знаєш, чого чекати.
— Ні-ні, я кажу про Толлефа з дружиною.
— А! Я попросила їх прийти ближче до кінця вечірки, коли люди трохи розійдуться. Я хочу передати Толлефу альбом зі світлинами, який мені вручила Наталія. Можеш уявити — я вже два місяці, як повернулася, а так і не знайшла хвилинки, щоб з ним зустрітися. Толлеф сказав, що хоче прийти на презентацію, а оскільки живуть вони далеко, я йому запропонувала вбити двох зайців одним пострілом. То була помилка. Я запізно зрозуміла, що через увесь цей стрес на презентації я не зможу як слід налаштуватися на щось інше, окрім виходу книжки.
Через деякий час Жанна помітила Толлефа, який розмовляв з Мартіною біля столу з книжками на продаж. Вона й забула, що дочка з ним знайома. Саме вона колись відчинила йому двері, коли він вперше прийшов до їхнього дому. Жанна пішла йому назустріч і двічі поцілувала в щічку на квебекський манер. Толлеф познайомив її з дружиною. Жанна не втрималася й пирснула зі сміху, побачивши в руках Маріанни одразу три примірники.
— А ви справді вирішили мене підтримати! Дякую.
— У нас є друзі — дві подружні пари, страшенні фанати прогулянок під вітрилами. Міссінґенські острови — одне з місць, де вони облюбували притулок на ніч. Їм подобається, що острови залишилися дикими, що їх не облаштували на американський взірець. Вони будуть просто в захваті, якщо отримають вашу книжку в подарунок. У вас чудові світлини, не дочекаюсь, коли зможу більш ретельно насолодитися текстами.
Жанна щиро їй подякувала.
Останні відвідувачі щойно залишили презентацію. Перш ніж поїхати, Леа прийшла поцілувати Жанну. Її переповнювали емоції, і вона прошепотіла на вухо Жанні:
— Люблю тебе, подружко.
Залишилися тільки Маріанна й Толлеф. Улав, який пообіцяв не вживати алкоголь, щоб відвезти Жанну додому, призначив їй зустріч у барі навпроти Будинку літераторів. Він скромно проспівав їй If you want me I’ll be at the bar, на що Жанна відповіла спільницьким підморгуванням. Улав добре знав її смаки. Blue Джонні Мітчелла — один з найулюбленіших альбомів. Хоча б раз на рік вона його витягувала, слухала й підспівувала, знаючи напам’ять усі слова.
Жанна повернулася до подружжя, запрошуючи їх до невеличкого кабінету, призначеного для лекторів і митців. Це місце було облаштоване з комфортом, і вона запропонувала Маріанні й Толлефу сісти в крісла, розставлені навколо маленького столу з канадської берези.
Нескладно уявити побоювання та збентеження, які відчував Толлеф, поки готувався на власні очі побачити низку портретів матері, зроблених о тій порі, коли вона щойно віддала його на всиновлення. Та чи вдасться йому висмикнути із цих зображень хоч якісь ниточки, за які потягнеш, і чи можна, нехай частково, але пролити світло на таємниці її життя? Зусилля, з яким він намагався приховати свої побоювання й зберегти зовнішню незворушність, далися взнаки зморшками на лобі. Щодо Маріанни, вона зовсім не приховувала нетерплячу цікавість.