— Толлефе, дай мені час приручити її. Це питання терпеливості... та довіри.
Зрозумівши, що після цих слів вона виступає як спеціаліст зі встановлення довірливих стосунків, Жанна трохи знітилася. Щоб розрядити атмосферу, жартома порекомендувала Толлефу перечитали «Маленького принца», що примусило його всміхнутися, хоч ця усмішка нагадувала радше гримасу.
— Вона тебе боїться, Толлефе. Вона боїться, що своєю появою ти перевернеш її життя, бо запитуватимеш про речі, які вона хоче забути. Наталія цінує той спокій, яким тепер насолоджується. Вона небагата, я б навіть сказала, що її життя ледь перевищує поріг бідності, але це життя в мирі й спокої. Вона більше нічого не бажає.
Маріанна перебила її уточненням, що вони з Толлефом саме обговорювали матеріальне питання. Досвід Кнута, брата Толлефа, коли той знайшов свою біологічну матір, послужив їм яскравим прикладом. Та мати випотрошила б Кнутові кишені, якби тільки захотіла. Тож вони навіть не думають змішувати гроші й відновлення родинних зв’язків, Толлеф нічого Наталії не винен. Жанна зробила вигляд, що не почула:
— Не знаю, чи зараз слушна мить, але я розповім тобі дещо, і це допоможе тобі — мабуть, допоможе — зорієнтуватися в побоюваннях твоєї біологічної матері.
Жанна переповіла йому, як розмовляла з Наталією про плакучу вербу, що розрослася корінням до самого будинку й поставила під загрозу фундамент.
— Вона реально непокоїться. Не думаю, що вона свідомо хоче ігнорувати твоє бажання про все дізнатися. Я майже впевнена, що вона вигадала собі історію, яка її влаштовує краще за реальність, яку вона нездатна змінити.
Наталія висловилася дуже прозоро. Вона не припускала, щоб їй диктували моральні правила щодо родинних зв’язків, вона такого просто не визнає. Толлеф не зможе сподіватися на відкритість з боку матері, якщо не додасть трохи води у своє вино. Обов’язок пам’яті є чужим для неї принципом.
Вона провела Толлефа й Маріанну до виходу, потім повернулася до Улава, який чекав на неї, устромивши ніс у газету. Жанна присіла поруч, і він розкрив їй свої теплі, розрадливі обійми. Вона безвольно опустила голову йому на плече. Без єдиного слова.
15
Минула година, як вони виїхали з Фредрікстада й тепер наближалися до Драммена. За пів години будуть удома. Толлеф здебільшого мовчав, а охоча до розмов Маріанна натомість без упину обговорювала вечірку. Почався саркастичний сеанс душевної розрядки, що, вочевидь, мав на меті визволити накопичені за вечір емоції й поділитися з чоловіком роздумами, на які ця подія надихнула. Погодившись на роль посередника між ним і матір’ю, Жанна зробила йому послугу, і вона тут на своєму місці, нічого не скажеш. Утім, Жанна суттєво вийшла за межі свого завдання. До неї звернулися з проханням передати листа, а не кидатися з головою в операцію спокуси, що потрібна радше їй, ніж Толлефу. Вона обрала табір. Ясно як день, що вона стала на бік Наталії. Пані з Квебеку — міцний горішок, її важко переконати. Визнаймо це чесно! Маріанна запитувала себе, чи не приховує цей жіночий альянс якусь невисловлену причину.
— Тільки не треба параної! Про які приховані причини тут можна говорити?
— Ну, я не знаю. Можливо, з честолюбства, щоб опинитися у фаворі в Наталії, щоб бути «обраною», щоб стати її довіреною особою й зібрати свідчення.
— Навіщо б вона це робила?
— У твоєї матері зовсім непересічне життя, а Жанна — митець. Хто знає, чи не плекає вона в думках новий проєкт? Це правда, є люди, яким подобається завжди бути попереду всіх. Жанна, безумовно, гарна дівчина, але здається, вона радше намагається захистити свій зв’язок з Наталією, ніж сприяти тобі зав’язати твій. Як на мене, це очевидно.
Толлеф зробив легкий рух, що демонстрував його нетерплячість.
— Пробач, я мабуть верзу нісенітниці! Зрештою, я дечого не розумію. Перечитати «Маленького принца», що це за натяк? Скажу прямо, я вважаю її почуття гумору «напрочуд» сумнівним!
— Вона намагалася розрядити атмосферу, не більше.
— Хоч там як, здається, що твоя мати планує забрати свої таємниці в могилу.
Толлеф не відповів. Йому не подобався рішучий тон Маріанни. Вона виносила безжальне судження про жінку, яку бачила вперше в житті. Йому було б приємно почути в її промові більше відтінків і натяк на індульгенцію, а це б його підштовхнуло викрити таємницю, в якій він зав’яз через власну помилку. Як вона реагуватиме, коли він їй розповість про Бірґіт — жінку, про яку їй невідомо нічого, хіба що ім’я? А наважитися доведеться.