— Навколо твоєї матері існує аура таємничості. У будь-якому разі сподіваюсь, вона не робить це навмисно, щоб здаватися більш цікавою.
— Маріанно!
— Думаєш, я перебільшую? Зрештою, що то за секрети такі, які ми, дорослі люди, за плечима яких велике й довге життя, не в силі зрозуміти? Вона могла б виявити до нас трохи довіри, ми здатні тверезо оцінювати речі.
— Маріанно... Я хочу зізнатися. Є дещо, і я не хочу забирати це з собою в могилу.
Він попросив вислухати його терпляче, не перебиваючи, і розповів їй про першу зустріч з Бірґіт, про телефонні повідомлення, про недомовки, про своє роздратування і, нарешті, про побачення. Вона поцікавилася, у якому кафе вони призначили зустріч, наче це мало значення. Він продовжив, не звернувши уваги на запитання. Щоб пояснити, чому він тримав дружину осторонь від цієї історії, Толлеф посилався на пов’язані з Наталією розслідування та потрясіння, які все це спричинило в їхньому сьогоденні. Він не хотів додавати проблем. Отже, він погодився на запрошення Бірґіт з єдиною метою — позбутися її раз і назавжди.
— І що?
Куди ж поділася Толлефова хоробрість? Він був ладен зробити крок назад і зректися усіх претензій на прозорість. Маріанні немає потреби знати все, навіщо примушувати її до страждань? Заради чого? Він відчував себе невиправдано жорстоким.
Але запізно. Підібгані губи підкреслювали гіркі зморшки навколо рота, Маріанна чекала на продовження. Який бовдур!
Він почав розповідати околицями, уточнюючи контекст випадкової зустрічі з Бірґіт у драмменській книгарні, потім додав, що її наполегливість аж ніяк не вписувалася в образ жінки, яку він колись знав. Він зізнався, що спочатку відмовився дивитися фотоальбом зі світлинами Бірґіт і її дитини, яка померла в юному віці.
— Це ж треба, сьогодні вечір сімейних фотоальбомів!
— То була моя дочка.
Толлеф випалив останнє речення на одному подиху зі страху, щоб воно не застрягло десь у глибині горла. Йому бракувало повітря.
Маріанна заніміла.
— Скажи хоч щось!
Через деякий час вона розтиснула зуби.
— Твоя дочка? Ти жартуєш?
— Маріанно, я нічого не знав. Присягаюсь. Повторюю тобі, я нічого не знав.
Він зупинив автівку перед будинком, а вони все сиділи в машині. Мовчки. Пройшло чимало часу, і Толлеф розірвав тишу.
— Ходімо додому.
Вона вийшла з автівки, не зачинивши двері. Толлеф сам усе зробив і пішов за нею вслід. Маріанна одразу попрямувала до бару й налила собі келишок рому, а потім випила його залпом і без льоду. Толлеф лагідно звернувся до неї, попросив вибачення за те, що не розповів їй цю історію з самого початку.
— Я навіть гадки не мав про те, що приховується за наполегливою вимогою Бірґіт, ти розумієш?
Вона налила собі другий келишок. Його охопив розпач. Щойно впродовж десяти хвилин вона приговорила свій річний раціон рому. Потім Маріанна подивилася на кухонний годинник з наміром піти. Якомога далі.
— Ти ще приберіг сюрпризи? Такі, як цей?
— У мене ніколи не було таємниць від тебе.
— Що тепер буде?
— Нічого.
Так вони й сиділи в темряві, поки Маріанна допивала другий келишок.
— Я йду. Поговоримо завтра.
— Маріанно, ми ще ніколи не лягали спати, не з’ясувавши непорозумінь!
— Те, що відбувається тут цього вечора, не відповідає жодному визначенню слова «непорозуміння».
Важким кроком вона вийшла з кухні, хапаючись за стілець на своєму шляху. Толлеф був у відчаї. Він поставив пляшку рому на місце, закинув Маріаннин келишок у посудомийну машину. Потім обійшов будинок, переклав подушки на дивані, хоч вони цього зовсім не потребували. Спати не хотілося. Він повалився в крісло. Краще залишатися тверезим, тому він не пішов за склянкою віскі, у якій насправді мріяв втопитися.
О восьмій годині, коли Маріанна зазвичай просиналася, він прочинив віконну фіранку й усівся в крісло, де вона любила читати перед сном. Ще пригнічений докорами, які дружина озвучила напередодні, Толлеф чекав на неї з бентежністю та побоюванням. Він підвівся налити кави в чашку, яку поставив на тумбочку біля ліжка. Флюїди гарячої рідини взяли гору над Маріанниною спробою прикинутися мертвою. Щойно розплющивши очі, вона потягнулася, і він підсунув дві подушки їй під спину. Вона мала втомлений вигляд. Увечері Маріанна не зняла макіяж, і тепер під її очима красувалися чорні сліди від туші для вій. Намальовані на Маріанниному обличчі синці — то справа його рук, його підпис, і Толлеф з болем у серці оцінював масштаби спричиненого ним лиха.