Толлеф перечитав написане й подумав із задоволенням: краще зробити неможливо. Він увімкнув настільну лампу й знову переглянув Наталіїні світлини, намагаючись скласти докупи поодинокі елементи головоломки, що визначили початок його життя.
Він настільки занурився у свої роздуми, що не почув, як до кабінету зайшла Маріанна. Вона зарано повернулася, і він зрозумів, що їй не вистачило сил працювати до кінця заняття. Він підвівся й обійняв її. Вона не противилася обіймам, а потім легенько його відштовхнула.
— Я хвилююсь.
— Причин немає. Що я можу сказати, щоб ти мені повірила?
— Не кажи нічого! Вислухай мене хоча б раз. Ти розпочав заходи, аби знайти біологічну матір під тиском Маріуса. Спершу я не спостерігала великого бажання з твого боку. Відтоді ситуація змінилася. Ти потроху захоплюєшся, перетворюючи цю історію на одержимість. Уже йдеться не тільки про пошуки предків з метою з’ясування генетичних та історичних даних, ти хочеш все знати про жінку, яка, вочевидь, не поділяє твого ентузіазму. Спочатку зустріч з нею не входила в обов’язкові плани. Тепер я бачу, що ти руками й ногами хапаєшся за цю думку, ти ладен розтоптати свою гордість, аби тільки вона зробила тобі ласку й прийняла в себе вдома. Ця історія повністю тебе змінила, а ще...
— Може, це нормальний процес, не думаєш?
— Так, можливо, але я тебе більше не впізнаю. Ти зачиняєшся в кабінеті, не підпускаєш мене до своїх справ — ані коли просуваєшся вперед, ані коли тупцюєш на місці, і на довершення в цих декораціях з’являється твоя Бірґіт з таємними зустрічами, на які ти погоджуєшся за моєю спиною. Небезпечна гра, яка тривала не один тиждень. Я про дзвінки й повідомлення, які ти від мене приховував.
Толлеф з безпорадним виглядом не наважувався її перервати. Вона мала рацію. І що довше Маріанна говорила, тим більше її голос наливався впевненістю. Вона вимагала, щоб чоловік поінформував її про свої наміри. Що він планує зробити з тією новиною, про яку щойно дізнався? Чи сповістить він дітям, що вони мали сестру?
Толлефа здивував твердий тон дружини, і він вирішив її заспокоїти.
— Забудь про Бірґіт, не чіпаймо дітей, їм ні до чого знати про це все. Бірґіт зняла тягар з душі, звіривши мені свою страшну таємницю, і все... до речі, наголошую, що вона не «моя» Бірґіт. Я нічого не можу зробити для неї. До того ж, вона в мене нічого не просила. Її дочка померла кілька років тому. Оскільки моє батьківство ніколи не було заявлено, я не відчуваю жодних родинних зв’язків. Знаючи це, Маріанно, які наміри я можу мати, на твій погляд? Я розлючений, я серджусь на неї за те, що вона витягла цю історію на поверхню після стількох років, за те, що вона прийшла підірвати наше родинне життя. Навіщо говорити мені все це? Сільвія мертва. Мертва.
Толлеф розридався. Через пару хвилин він опанував себе й вибачився перед Маріанною.
— Останнім часом на мене обрушилося надто багато потужних емоцій. Бірґіт зробила свої зізнання в кав’ярні. У публічному місці, уявляєш собі? Адже я відмовився від зустрічі в неї вдома. Але ж ніщо не могло мене підготувати до тих слів, які я почув. Я не знаю, чим вона керувалася, і, чесно кажучи, це мене приголомшує. Вона каже, що після нашої випадкової зустрічі це здавалося їй очевидним, немов знак долі. Езотеричний підхід ніколи не належав до моїх пріоритетів, ти ж знаєш. Мене розчавило відчуття безпорадності, адже я не міг нічого вдіяти, щоб хоч щось змінити або виправити. Я сказав тобі, що нічого не відчув, але, правду кажучи, це була справжня бомба на мою голову того дня, і оскільки я тобі не сказав, що йду на зустріч з нею, як я міг поділитися з тобою відчутою фрустрацією? То був жах. Тепер мені стало легше, коли ти все знаєш.
Він розповів дружині, що так швидко полишив кав’ярню, що навіть забув оплатити своє замовлення. Оплатити замовлення! Безглуздість того, що він переймається подібними дрібницями, вирвав у Толлефа нервовий сміх. Маріанна не ворухнулася.
— Насмілюсь сподіватися, що твій період приховувань завершився. Таке відчуття, ніби з мене глузують. Настільки мені важко відчути до тебе емпатію. Я не можу не думати — що б сталося з нами, якби ти тоді дізнався про її вагітність? Хтозна, можливо, ти б повернувся до неї або нам би довелося якось зважати на цю дитину, прийняти її ще до народження наших дітей? Наше життя було б зовсім іншим.
— Може й так, але сталося, як сталося! Ти картаєш себе даремно. Лише тому, що вона зробила зізнання сьогодні, це зізнання не стане частиною нашого життя.
— Як ти думаєш, ти б любив цю дитину так, як любиш наших дітей?