— Не слід форсувати події, — відповів Толлеф. Маріус розтлумачив його уникливий погляд як спробу ухилитися від відповіді. Батьківська лаконічність його роздратувала. Вони з сестрою Айлен частенько жартували, що батько любить розмовляти заготовками. Він інколи сміявся разом з ними. А інколи ні.
— Я тебе не розумію. Це ж не тільки твоя справа, є ще ми, твої діти. У мене самого родина, тож я маю всі підстави думати, що батько мусить більше зважати на мої аргументи.
— Та я поки що не чув аргументів.
— Який ти упертюх, коли тобі потрібно!
Толлеф повів бровами, і Маріус зрозумів німе попередження. Не вперше він нарікав на батьківську упертість. Утім, він дуже обережно ризикнув просувати свою думку.
— Послухай, тату, я кажу про право знати своє коріння, щоб розповідати родинну історію без пробілів. На сьогодні моє генеалогічне дерево з боку батька зупиняється на тобі. На першій сходинці драбини. Одна-єдина особа, це якось замало! Найгірше в усій цій історії — це те, що ти так довго чекав — вона, напевно, уже й померла.
Маріус підвищив голос, а Маріанна була зовсім не в гуморі дозволити своїм хлопчикам зіпсувати вечір. Тож вона втрутилася.
— Прошу тебе, Толлефе, скажи йому.
— Скажи йому що? — запитав Маріус.
Толлеф не міг сердитися на Маріанну. Принцип доброзичливості й згоди вона ставила вище за всі інші міркування, а з дітьми практикувала максимальну прозорість. Вона стиснула йому руку. Толлеф зрозумів — настала мить повідомити все сину, що він і зробив. Реакція не змусила себе чекати.
— Полячка? Що? Не можу повірити! Тобто це я...
— Постривай трохи, Маріусе, я візьму справу про всиновлення.
— І ти просто заховав усе в столі?
Толлеф повернувся, поклав теку на стіл вітальні й зробив ковток пива.
— Я нічого не ховаю, Маріусе. Хоч би що ти не думав, хлопче, це суто моя історія. Якщо я інколи не хочу ділитися з тобою деякими деталями, отже, вважаю це своїм повним правом. Затямив? Нам слід домовитися з цього приводу.
Маріус чудово зрозумів пропозицію Толлефа: якщо він хоче дізнатися більше, доведеться змиритися з батьківськими темпами. Проти волі він хитнув головою. Проте достатньо було глянути на товщину теки — ясно, що кількість цінних відомостей там обмежена. Він її відкрив і видав зойк вже на першій сторінці.
— Невідомий? Це ж неможливо! Можливо, вона не захотіла казати, хто був твій батько, але на мою думку, — додав Маріус, — цей чоловік, вочевидь, не був незнайомим жінці, яка дала тобі життя. Ти так не думаєш? Треба буде тут покопирсатися.
— У контексті війни незнайомий батько — цілком вірогідна реальність, Маріусе. Я не знаю, що вона хотіла до мене донести. Якби вона вважала доцільним повідомити мені додаткову інформацію, вона б це зробила під час відвідування Управління з питань усиновлення. Я досконало вивчив усі ці документи й не бачу, що ще з них можна дізнатися. До того ж, не можна виключати, що Наталія Зєлінська — несправжнє ім’я. Під час війни люди часто змінюють імена та прізвища. Ба’ більше, я б не здивувався, якби вона обрала вигадані прізвища своїм батькам.
— Навіщо?
— Гадки не маю. У її ситуації підстав може бути безліч. Хоч на сьогодні багато реєстрів народження та смертей дивовижним чином збереглося, мої пошуки у львівській мерії виявилися марними.
Маріус зітхнув.
— Гаразд, принаймні ти спробував, — сказав він.
Толлеф добре розумів його розпач. Він теж наштовхнувся на купу питань, що залишилися без відповідей. Усі його слідчі потуги ні до чого не привели. Маріус бачив, як зростали його доньки, і Толлефу було очевидно, що син хоче прив’язати своє життя до безупинного ланцюга родинного дерева, прагне передати своїм дітям у спадок безкінечну історію, щось на кшталт обіцянки вічності в суцільності існування. Він визнавав право Маріуса на пошуки інформації, та й сам нещодавно до них приєднався. Починаючи з осені, коли Толлеф отримав свої документи про всиновлення, його жага дізнатися більше подробиць значно зросла.
— Я нічого від тебе не приховую. Тепер ти знаєш все, що відомо мені.
— Можливо, але я уявити не можу, що ти відчуваєш. Мені власне дуже кортить про все дізнатися. Тільки подумай! Я скажу своїм дівчаткам, що вони частково полячки, а їхня бабуся була німецькою полонянкою. Ти ба! Мені важко все це усвідомити. А тобі? На тебе це справило враження? Я дивився — ти перегортав сторінки з абсолютно непроникним обличчям.
Толлеф витримав на собі погляд Маріуса. Йому не вподоби була роль інквізитора, яку прийняв на себе син. Прочитати чорним по білому, що твоя мати — не просто вигадка, кого хочеш приголомшить. Толлефа точно приголомшило. Вона абсолютно реальна, а її існування сповнене цілою низкою драматичних подій. У полоні незвичного сум’яття емоцій він більше себе не впізнавав. Уперше з часу дитинства він буквально шкірою відчував утрату рівноваги, бентегу й порожнечу, немов його емоційність уразив частковий параліч, а потім вона надто швидко почала виходити із заціпеніння. Від здивування він перейшов до майже маніакального прагнення все знати. Починаючи з осені, він почав розсилати листи й робити численні запити, але марно. Деякі адміністративні установи так і не відповіли.