Задзеленчав телефон, напевно, передзвонює колежанка з читацького клубу. Вона рефлекторно подивилася на екран. Ні, це двоюрідна сестра Деббі. А настрій такий, що хочеться з кимось посваритися, тож Наталія вже завела руку, щоб зняти слухавку, аж раптом схаменулася. Мабуть, вона не в гуморі розмовляти з сестрою. Краще послухати автовідповідач.
— Добрий вечір, Наталіє. Минулого разу я залишила тобі повідомлення, ти отримала? Звісно ж, отримала! Я просто хочу дізнатися, як ти, а ще нагадати — сьогодні день пам’яті мого батька. Ти знаєш, як він тебе любив. Понад усе на світі він сподівався, що ти вийдеш на контакт з родиною. Родина — це дуже важливо, Наталіє. Будь ласка, не уникай мене, підстав для цього немає. Бувай, цілую.
Вона зробила великий ковток портвейну. Деббі. Дочка дядька Самуеля. У неї такий самий протяжний голос, як у батька. Наталія заплющила очі, як хочеться плакати. Це все алкоголь.
Толлеф хоче, щоб вона розповіла про своїх батьків. А що вона може сказати? Тисячі разів вона намагалася згадати їхні обличчя — даремно. Вона вже сама не могла визначити реальність тих уявних образів, що роїлися в її голові. Може, то просто відлуння облич, що вона зустрічала й любила впродовж свого життя? Її батько часто їздив у справах до Варшави, тому вона звикла до його відсутності вдома.
Їхнє фермерське господарство не мусило страждати через регулярну відсутність батька, і в них працювало чимало поляків. Батько найняв гувернантку, яка опікувалася Наталією й допомагала слабкій здоров’ям матері. Вона намагалася згадати хоча б одну розмову з батьками. Усе, що спадало на думку, це приглушені крики з іншого боку дверей до спальні тієї ночі 1940 року. Цього забути вона не зможе ніколи.
Уже десята вечора, син повернеться близько півночі, як завжди. Коли він буде вдома, їй краще вже улягтися, тож вона налила собі останній келих.
За життя чоловіка вона уникала пити вдома. Він не терпів спиртного. Йому вистачало однієї-двох склянок, аби назовні вискочила вся його бентега й параноя, а для неї пити на самоті було нецікаво, тому свого часу вона просто відмовилася від спиртного в хаті.
Слід зауважити, що присутність свекра зі свекрухою в їхніх близьких стосунках теж не сприяла святковому настрою. Як така добра людина могла виявитися настільки нечутливою, щоб нав’язати їй цей тягар? Упродовж п’яти років життя під одним дахом вони спілкувалися між собою виключно німецькою. Їй доводилося йти з дому, щоб порозмовляти англійською чи французькою. Кажуть, що кожен обирає свої страждання тією мірою, як він здатен їх знести. Нісенітниці! Альберт ніколи не зважав на обсяги жертв, до яких він її примусив. Маленькі й великі акти умертвління, на які ми погоджуємося, найлегше виправдати загальним благом, але нав’язаний чоловіком акт самозречення їх дуже віддалив. Занурюючись у ці думки, вона запитувала себе, чи усвідомлював він її відчуженість. Після переїзду з Норвегії вони дуже мало розмовляли. Колись їх об’єднала музика, а як бути з усім іншим?
Німецьке походження висіло на Альбертові важкою ношею. Він його приховував. Саме так, як вона приховувала своє. Їх використали в цілях, які їх зовсім не стосувалися. Що їм, у біса, гегемонія Німеччини? Вони просто хотіли жити своїм життям. Так вони обоє опинилися на одній галері. Офіційно Наталія й Альберт були поляками. Обоє. У Норвегії до поляків ставилися краще, ніж до інших полонених, і вона зуміла цим скористатися. Краще вже працювати на Рейх, ніж отримати кулю в голову. Кому стане легше, якщо вона опиниться на дні братської могили?
Вона ніколи не звірялася чоловікові в тому, що привласнила ідентичність іншої людини. Вона присяглася нікому не розповідати правду — ані йому, ані комусь іншому. Він нею зацікавився, він її смішив, він розгорнув цілу програму зваблення, яка зуміла вразити її в саме серце. Він покохав її. Вона відчула себе насправді важливою, красивою, гідною.
Дуже рано з її уяви зник образ героя-лицаря. Якщо вона й мріяла про нього, то лише до 1939 року, а потім і не згадувала. Вона більше не вірила, що на її дорозі зустрінеться чоловік з великої літери. Отже, бажати Альберта здалося їй найсолодшою історією, яка тільки могла трапитися. Така форма взаємної довірливої злагоди дотепер їй була незнайома. Коли вони вперше кохалися, час зупинився. Він познайомив її з великою владою пестощів і з залежністю, яку вони створюють. Більше ніколи вона не підпустить до себе чоловіка, якого не бажає.
Після переїзду до Квебеку вона потай від чоловіка встановила контакт з Самуелем, але лише для того, щоб дядько завдяки своїм зв’язкам допоміг Альберту знайти роботу. Вона ніколи не знайомила Альберта з дядьком, і чоловік так і не дізнався про роль, яку той зіграв у його кар’єрі. Надалі Наталія підтримувала з Самуелевою родиною лише випадкові й досить таємні зв’язки.