Ще один келих і все. Боже, які ж вони маленькі!
Дядько Самуель опікувався нею, як тільки міг. Він задіяв усі свої контакти, щоб знайти когось, чиї повноваження могли забезпечити їм нові ідентичності. Він уже розпочав ці кроки для себе. До того, як вона переїхала в його дім.
Більше ніяких асоціацій з рідним батьком.
Після вторгнення в 1939 році Радянський Союз відмовився визнавати незалежність Польщі, і репресій рівною мірою зазнали і поляки, і євреї, і українці. У цих питаннях жодної дискримінації. Сталінська армія позиціонувала себе рятівником перед загрозою, що насувалася із заходу, тобто рятівником від гітлерівських військ, і це підштовхнуло багатьох євреїв шукати притулку у Львові, що призвело до збільшення кількості мешканців на двісті тисяч осіб, навіть більше. Усі громадяни жили під жорстоким контролем, і містом розповсюдилася колективна параноя, мов лісова пожежа в східній Польщі. Запідозрених у зраді поляків відправляли до трудових таборів під назвою Гулаг, де на них чекала смерть. Шансів викараскатися було обмаль, хіба що ти знайдеш «тепле містечко під сонцем» або нові документи. На відміну від її батька, Самуель не належав до категорії громадян з групи ризику. Він був каменярем, тобто ані людиною інтелектуальної праці, ані держслужбовцем, на яких автоматично лягало тавро «ворог народу», але Наталія усвідомлювала, що нагоди вдруге благати радянських військових про пощаду вона не матиме. Юність і краса інколи відігравали роль перепустки, але не давали жодних гарантій. Самуель безнадійно намагався отримати документи, що могли б відмежувати їх від родини.
Досить людині опинитися в становищі загнаної тварини, як вона розуміє — єдина важлива річ, це мати добру схованку. Їм дуже бракувало такої схованки.
У червні 1941 року німці розпочали операцію «Барбаросса» й увійшли до Львова, примушуючи радянську армію визнати свою поразку. Прощавай, пакте про ненапад.
— Здається, я знайшов того, хто може зробити нам підробні документи, — сказав Самуель. — Це українець. Але він має дуже щербату славу. Такі справи, дитинко, що тільки негідники тепер можуть нам допомогти. Чесні люди вже нічого не вдіють.
— Знаю. А що батько, мати, брати?
— Вони зроблять, що можуть зі свого боку. Часу обмаль. Обмаль, як ніколи. Нам не просто слід позбутися прізвища. Треба забути, хто ти, ким була, у якій родині виросла, яке майно тобі обіцяне. Усе.
— А це не ризик — мати справу з українцем?
— Тепер усе ризик. Я чув про цього негідника, що передусім і насамперед він торгаш. Купує чи грабує, а потім перепродує. Якщо запропонувати йому добру ціну, він матір рідну продасть.
— Так у нас грошей небагато.
— Твоя правда.
Лунає стук у двері. Три удари, потім пауза й ще два удари. Це сигнал. Самуель відчиняє двері та пропускає чоловіка років п’ятдесяти, чий дуже неоднозначний вигляд вселяє певну огиду. Дядько виносить металеву коробку, в якій лежить зв’язка банкнот. Українець важко втягує носом повітря й зневажливо дивиться на гроші.
— Цього замало.
— Я хочу бачити документи, — каже Самуель.
Чоловік витягає з кишені конверт і кладе документи на стіл: Наталія Зелінська, дев’ятнадцять років, та Кшиштоф Зєлінський, сорок два роки. Вік зовсім трохи не відповідає їхнім справжнім датам народження. Навіть дивно.
— Непогано,— каже Самуель
— Непогано? Краще не знайдете! Але воно й коштує, паничику!
— Ви, напевно, забрали їх у небіжчиків! Закладаюсь, ці документи нічого вам не коштували.
— Те, яким чином я роздобув ці документи, не має вас цікавити. Важливе лише те, скільки вони вартують для вас двох тут і зараз. До того ж, з іменем Кшиштоф вас будуть благословляти без сповіді! Добрі поляки-католики! Чи не диво?
Дядько підводиться й зникає у кімнаті. За кілька хвилин він повертається із золотою каблучкою, успадкованою від батьків. Побачивши прикрасу, українець схвально нахиляє голову.
— Так краще, але я думаю, що ви недооцінюєте папери, які я вам приніс.
— У мене немає більше ніяких цінностей.
Українець підводиться, забирає документи й удає, що збирається вийти. Самуель утримує його за край пальта.