— Ти побачиш, це сюжет на вагу золота. Я думаю, що наша тема може розвиватися навколо людини як замінованого святилища. Наталія надихне тебе на чудові тексти, я впевнена.
Пізніше ввечері вона набрала номер лікарні. Толлеф сказав правду, у його матері, вочевидь, були складнощі з мовленням. Усе одно вони порозумілися. Наталія щиро зраділа, дізнавшись, що Жанна планує незабаром приїхати, і спитала, чи розмовлятиме вона з Толлефом перед від’їздом.
— Не знаю. А що?
— Я б хотіла його бачити. А як йому це сказати, не знаю. Досі я жодного разу не давала йому відчути, що він тут — бажаний гість. Розумієш? Ти б не могла зробити це за мене?
Жанна удала, ніби не знає про те, що Наталія вже зверталася із цим проханням до Джефа, тому відповіла:
— Я подивлюся, що зможу зробити.
Наталія здавалася збентеженою, вона наче не почула обнадійливої відповіді Жанни, яка вкотре прийняла на себе роль посланниці.
— Ти — мій янгол. Думаєш, він приїде?
— Звісно! Звісно, він приїде! А мені ВІП-запрошення не потрібно. Тож я їду за будь-яких умов!
Вона почула здавлений сміх Наталії. Жанна не втрималася й додала:
— Сподіваюсь, йому вистачить розуму не бомбардувати тебе запитаннями.
20
Толлеф попросив Маріанну позувати. Із застиглою усмішкою вона прийняла позу перед біговою доріжкою й порожніми трибунами іподрому міста Мюсен. Наприкінці сорокових років на місці розташування табору для польських біженців коні замінили людей. Від будівлі, де жила Наталія після війни, не залишилося ані цеглини, але Толлеф був упевнений, що їй цікаво буде побачити, що тут тепер. Він попросив Маріанну трішки посунутися, щоб сфотографувати місце під всіма можливими кутами. Він плекав надію, що мати відкриється йому трохи більше, коли побачить світлини тих місць, де вона зустріла майбутнього чоловіка. Усього за кілька місяців після того, як віддала свою дитину на всиновлення.
Перед приїздом до Мюсена він непогано розвідав інформацію й уже знав, що бараки було знищено. Ці світлини стануть приводом для розмови й навіть для її розповіді. До Монреаля з порожніми руками він не вирушить. Треба ж із чогось почати.
Толлеф важко пережив період, коли впродовж довгих місяців Наталія губилася в безкінечних відмазках. Тепер вона сама просить про зустріч, і він почав готуватися до найважливішої подорожі у своєму житті. Така зміна ситуації його вельми підбадьорила, він не упустить шансу, який йому дає доля.
— Холодно.
Підняв комір і глибоко занурив руки в кишені вовняного пальта, Маріанна посилала йому сигнали — їй уже набридло грати в Клаудію Шиффер. Не дочекавшись відповіді чоловіка, вона пішла до їхньої автівки сааб, що стояла біля південної частини іподрому. Толлеф поспішив приєднатися до неї.
— Думаю, вона буде дуже задоволена, — сказав він.
— І як вона хоч щось тут впізнає? Скакова доріжка не може, хоч як не намагайся, нагадати їй табір, у якому вона жила.
— Я знаю, але сфотографую ще інші місця Мюсена, і стару церкву, і форт Гьойторп, де розташовувався Вермахт за часів війни. Якщо не помиляюсь, вона жила в цьому районі майже два роки, тож не може бути, щоб мої світлини не викликали в неї реакції.
— Сподіваймося, що ти поставив на правильну конячку, — зауважила Маріанна. — Серйозно, не напирай, будь обережний, щоб не тиснути надто сильно.
— Маріанно, я не ідіот, довірся мені!
— Добре, я б поїла. Тут десь має бути ресторан.
Толлеф відчинив їй дверцята. Він не міг дотепно пояснити нетерплячу поведінку Маріанни, адже вона сама з доброї волі запропонувала зробити це міні-паломництво разом з ним. Після доброго обіду все пройде, — подумав він. Вони зупинилися у форті Гьойторп, де колишня офіцерська їдальня перетворилася на ресторан. Обоє вибрали тарілку маринованого оселедця, буряк і відварну картоплю. Маріанні подобалася ця традиційна страва, яку вона зазвичай їла з подвійною порцією сирої цибулі під келих шаблі.
Толлеф розговорився з офіціантом Петером. Років тридцяти-сорока, уродженець Мюсена, він зовсім не цікавився старими будівлями й ніколи не чув про табір для польських біженців, адже історія не була його сильною рисою. Його знання з цієї дисципліни обмежувалися стінами форту, в яких він власне працював.
Толлеф попросив Петера зробити зусилля й напружити пам’ять. Він упевнений? Невже він ніколи не чув про табір, який служив притулком для осіб польського походження, а спочатку був місцем утримання військових полонених? Ідеться про норвежців, залучених до руху спротиву, про німецьких дезертирів, про різного роду злочинців. Вермахт задумав запхати сюди п’ять тисяч в’язнів, але події не залишили їм достатньо часу.