Машина рушає, вони виїжджають за місто. За спиною залишилося дитинство. Роки, услід яким канули в забуття всі очікування й обіцянки минулого. Гарні манери, високі принципи й усе, чому її навчили, тепер ні до чого. Більше вони їй не потрібні. Уже ніколи вона не дізнається, що б могла зробити в житті. Ця особистість, ця жінка, що тільки-но ставала жінкою, ніколи нею не стане. Вона щойно померла. Народилася інша. Навесні 1943 року Кшиштоф Зєлінський та Наталія Зєлінська опинилися в Берліні.
Вона дуже важко підвелася й зіперлася на ходунки, щоб піти до ванної кімнати. Ця дія вимагала від неї неабияких зусиль. Вона зачинила за собою двері. У дзеркалі, що височіло над рукомийником, з’явилося обличчя старої жінки. На сухій шкірі прорізалися глибокі зморшки, там і сям на підборідді проросли довгі чорні волосини. З гримасою гіркоти вона опустила підгузок, який її примушували носити на випадок, якщо раптом вона не встигне підвестися, і випорожнила сечовий міхур, розглядаючи коричневі плями на своїх набряклих руках. Вона випросталася, знову кинула гнівний погляд на пом’яту бабцю, що віддзеркалювалася перед нею, і раптом прийняла рішення. Вона розповість Жанні... коли настане слушна мить.
Потім почалося запаморочення, вона ледве дійшла до ліжка й забулася сном.
Після пробудження все повернулося на свої місця. Вона припустилася великої помилки. Помилки старої божевільної жінки, яка вкотре планувала вижити!
22
Середа 17 грудня 2008 року
Дев’ята година ранку. Жанна ще була в ліжку, коли почула, як зачиняються двері квартири. Сестра щойно пішла до перукаря. Вона запропонувала Жанні свою машину, щоб поїхати до лікарні. Різниця в часі й розпита ними напередодні пляшка червоного зіпсували мандрівниці всю ніч. Даремно вона гнала від себе думки, вони заважали заснути й зробили цю ніч нескінченою.
Крістофа, на відміну від Наталії, вона не попередила про свій несподіваний візит у Монреаль, тож сценарії їхньої зустрічі, які Жанна вибудовувала у своїй уяві, були химерними, як картковий будинок. Місце, час, можливості — усе мало вельми сумнівний вигляд. Остання зустріч ще більше занурила їхні стосунки в розпливчасту невизначеність, і тоді вона сказала собі, що, мабуть, більше вони не бачитимуться, що він, напевно, надто втомився від їхнього таємного зв’язку, від необхідності вдаватися до акробатичних номерів, щоб знайти віконце у своєму розкладі. Чи хотів він її бачити? Вона вже ні в чому не була впевнена. Навіть у власному бажанні.
Наталії вона пообіцяла бути біля її ліжка буквально на другий день після приїзду. Обіцянка не цяцянка.
З важкістю в серці та в ногах вона наважилася вискочити з м’якого ліжка й стала перед дзеркалом на ніжці, що красувалося у величезній вітальні, де їй постелила Люсі.
Закудлана, з набряклими очима, Жанна зробила засмучену гримасу перед цим неулесливим відображенням, а потім нетвердим кроком попрямувала до ванної. Вона відкрила кран, стала під благотворний потік гарячої води, що зливою обрушився на ще спляче тіло. Завершила вона процедуру холодною водою, щоб отримати тонізуючий ефект, чого їй справді зараз бракувало.
На кухні пролунав якийсь шум. Це повернулася сестра. Люсі постукала й увійшла в кімнату раніше, ніж Жанна встигла відповісти. Вона поклала на керамічну кухонну стійку чашечку кави, обперлась об двері та запитала, о котрій годині Жанна планує повернутися з лікарні.
— Я сама не знаю... Десь під вечір.
— Мені знадобиться машина, але не раніше вечора, тож усе добре. Я не повернуся з Квебеку раніше неділі. Яке щастя, що ти проводиш різдвяну відпустку з нами, інакше ми майже б не бачилися.
Жанна завела машину, дістала з сумки телефон і набрала повідомлення:
Я в Монреалі, несподівана подорож. Поясню пізніше. До суботи я сама у квартирі сестри. Маякни, якщо можеш знайти час.
Їй знадобилося пів години, щоб доїхати до лікарні Лонґей. Не зупиняючись, Жанна пройшла повз рецепцію й піднялась ліфтом на п’ятий поверх. Номери палат були зазначені стрілками на стінах.
У Жанну втупилася старенька пані з відкритим ротом. Без вставної щелепи. Вона сиділа в кріслі поряд зі своїм незаправленим ліжком. Жанна їй усміхнулася, але коли беззуба стара зрозуміла, що відвідини призначені сусідці по палаті, то знову почала перебирати вервицю спотвореними артритом пальцями, ворушачи губами в молитві. Рухи її рота нагадали Жанні паперових жабок, які діти складають пальцями. Коли вона була маленька, мати частенько робила їй таке оріґамі. Їх обох дуже тішила ця гра — мати вдавала, ніби читає їй веселі пригоди, загортаючи крайки паперу. Цікаво, що вона згадала про це саме сьогодні, хоч з дитинства й думати забула про такі моменти.