— Гітлер! Хочеш, я скажу тобі правду, Жанно? Мені остогидло, коли мене запитують про Гітлера. Я ніколи не страждала так, як зараз. Те, що зі мною сталося, гірше за всі страждання, яких я зазнала через Гітлера. У мене більше немає ніякої влади у власному житті. Я цілими днями сиджу або лежу. Дивлюсь навколо — самі старі. Мене помістили в геронтологічне відділення, уявляєш?
Жанна їй усміхнулася, і Наталія вгадала думки своєї подруги.
— Так, згодна. Я стара. Пресвята Діво! Це ж суто слова. Ніколи я не належатиму до тих людей, які сподіваються отримати здоров’я завдяки молитві. У мене просто немає здатності коритися обставинам. Дивись, стара перед тобою або спить, або молиться. Я не бачу в ній щонайменшого бажання боротися. Думаю, її покірність уже починає позначатися на мені. Відколи я тут, весь час кажу собі — genug ist genug[16].
— Genu що?
— Це означає, що з мене досить, я більше не можу. Сиджу тут, мов душа, забута в лімбі[17]. Кажу тобі, краще вже померти. Яка прикрість, що я не живу у Швейцарії. Там ушановують співчуття й померти в гідності є фундаментальним правом людини.
Жанна добре розуміла, що насправді Наталія не думала про те, що говорила.
— Твій стан день у день покращується, такі занепадницькі настрої не на часі.
— Я остаточно з’їду з глузду, якщо мене довго протримають у цій лікарні.
Наталія пом’якшала. Вона чемно попросила Жанну підбити подушку.
— Я рада, що ти приїхала, бо більше сил нема витримувати медсестер, які кружляють наді мною, мов бджолиний рій, що звивається над зав’ялою квіткою, наче сподіваються оживити.
Жанна не знала, чи доречно буде сміятися з її дотепу. Вона обмежилася тим, що ласкаво погладила її плече.
— Це правда, — не вгамовувалася Наталія. — Вони увесь час ходять від одного хворого до іншого, підходять до мене міряти пульс, дають мені ліки, а потім — опа! — ідуть. І немає з ким навіть словом перемовитися.
— Я тут, я з тобою.
— Так, слава богу, ти тут. Я чула, як лікарі казали, що мене скоро випишуть додому. Мені вже кортить повернутися до маленьких щоденних справ. Я погано сплю вночі, а якщо вдається заснути вдень, то мене одразу будять то на фізіотерапію, то для прийому ліків, то на обід. Справжній цирк! А ще сусідці по палаті подобається розмовляти з Богом, а не зі мною. Смертельна нудьга.
— Тепер я з тобою. Стривай, у мене є для тебе подарунок.
Жанна дістала примірник своєї книжки про Міссінґенські острови. Наталія начебто забула на мить про всі негаразди й у захваті почала переглядати ілюстроване видання.
— Це чудово, Жанно. У тебе є інші проєкти такого роду?
— Так, я саме хотіла з тобою про це поговорити.
Жанна прихопила з собою фотоапарат і лінзовий телеоб’єктив. Вона присіла на ліжко Наталії і показала галерею світлин, які зробила під час своєї останньої подорожі.
— Ти — талановитий фотограф. На цих світлинах я гарніша, ніж у дійсності.
— Наступний сюжет я хочу зробити з тобою.
— Я — стара жінка, кому це цікаво.
Усе ж таки, Наталія дозволила себе умовити, коли фотограф витягла з сумки квітчасту нічну сорочку, щітку для волосся та косметичку.
— Невже ти подумала, що я приїду з порожніми руками? Зачекай, сама побачиш. І тобі сподобається.
Вона підрум’янила щоки Наталії, наділа їй через голову нічну сорочку, розчесала волосся, запропонувала губну помаду стриманого рожевого кольору. Все це розважило їх обох, і хвора погодилася взяти участь у цій грі. Жанна вмостила її в крісло, спробувала впіймати вираз обличчя. Наклеєна усмішка причепуреної Наталії мало-помалу набула більш нейтрального вигляду, в якому важко було прочитати якісь емоції. Увесь час, поки Жанна її фотографувала, вона постійно з нею розмовляла, а Наталія відповідала, усвідомлюючи важливість, ба’ більше — увічнення моменту. Наробивши штук тридцять знімків, Жанна швидко переглянула результат фотосесії — вона здавалася задоволеною. Декілька світлин вона показала Наталії, і та не змогла стримати усмішки.
— Ти справжня чарівниця!
Жанна більш докладно розповіла про проєкт книги, яку запропонувала своїй творчій колежанці в Норвегії. Якщо Наталія дасть добро на використання обраних портретів, вони займуть велике місце в цій книзі. Утім, Жанна не могла гарантувати, що вона погодиться з текстами, на які надихнеться Леа на підставі цих фотографій.
— Нехай поети роблять свою справу! Зрештою, ми не можемо не погодитися з поезією, на яку самі ж і надихаємо. Щойно ми впадаємо комусь в око й серце, їхнє сприйняття нас уже не стосується, а якщо результат буде таким красивим, як твоя книжка про Міссінґенські острови, для мене це буде велика честь! Мені завжди подобалися твої книжки.
17
У католицизмі місце, де перебувають душі, які не потрапили до раю, але це не пекло і не чистилище.