Нещодавно прийшла фізіотерапевт, щоб закінчити з Наталією відновлювальні вправи. Наталія поступово йшла на поправку, а лікарка на знак засмучення піднесла очі до неба, коли виходила з палати. Вона з розумінням підморгнула Жанні, яка в певному сенсі вчасно встигла перейняти в неї естафету опікування цією сварливою пацієнткою. Наталія сердилася. Вони сиділи в тиші, аж поки Жанна не помітила яскравий промінчик, що освітлив бліду шкіру подружки.
— Наталіє, не ворушись. Нічого не кажи, просто довірся мені.
— Я не звикла довірятися хоч комусь.
— Цього разу послухай мене.
Вона витягла фотоапарат, щоб упіймати зимове світло на втомленому тілі. Наталія ледь здійняла очі й прошепотіла, що в неї навіть немає сил опиратися. Декілька знімків, і Жанна сховала фотоапарат, поцілувавши свою подружку в лоб.
— Зараз мені треба поспати. Краще приходь завтра.
Жанна була в лікарні менше години. Одягаючи пальто, вона здивовано думала, як швидко дістала відкоша. Коли вона зав’язувала хустинку, Наталія раптом запитала, чи є новини від Толлефа. Жанна завагалася, не хотілося компрометувати себе.
— А в тебе?
— Телефон дзеленчав кілька разів, але я була у вбиральні або просто не мала сил відповісти. Можливо, я пропустила його дзвінок. Якщо чесно, я хотіла дізнатися, чи ти сказала йому про те, що я не хочу, щоб він приїжджав.
Як вона насмілювалась? Жанна розлючено зібрала свою сумку. Вона вже перетнула поріг палати, але схаменулася й повернулася назад. Підійшла до ліжка. Нерухомо зависнувши перед подружкою, Жанна дивилася їй просто в очі, не промовляючи ні слова. Наталія незворушно витримала її погляд. Зрештою, важку тишу, яка тривала майже вічність, розбила Жанна. Злегка підвищуючи голос і зважуючи слова, вона запитала:
— За кого ти мене маєш? Ще трохи, і мені набридне бути ремінною передачею між вами двома!
Удаючи, нібито вона не зрозуміла цих слів, Наталія відповіла, що Жанна ближче до Толлефа, тож... Жанна різко увірвала її.
— Не я скажу йому це. До того ж, я не близька до Толлефа. Ми навіть не друзі. Я просто посланниця. Не змішуй усе в один флакон! Я не мушу передавати огиду твоєї відмови.
— Он воно що! Ти вважаєш мене огидною?
Жанна відчула себе загнаною в кут, до того ж, Толлеф напередодні зв’язувався з нею й запитував, чи одужує хвора й чи варто йому, на думку Жанни, планувати приїзд до Канади на початку нового року. Вона не знайшла в собі мужності сказати йому, що Наталія передумала, тож просто порадила переговорити з Джефом.
— Не грай словами та почуттями. Ти справді хочеш знати хід моїх думок? Ти — безсердечна й невблаганна. Я вважаю твоє рішення жорстоким.
— Ти навіть уявлення не маєш про те, що це означає для мене. Перш ніж відмовитися від зустрічі, я проаналізувала природу його цікавості до мене. Він не зі мною хоче познайомитися. Він шукає своє коріння, що виходить за межі моєї особистості. Я так не можу. Я вже пояснювала тобі. Я не зможу йому розповісти про своє минуле, не роз’ятрюючи глибокі рани. Не об’єднуйся з ним, щоб отримати від мене те, що ані ти, ані він не в змозі зрозуміти. Не в змозі прийняти.
— Я думала, що наша дружба будується на довірі.
Наталіїні щоки зашарілись. Через пересохле горло вона випила води, а потім вже вибухнула гнівом.
— Як це стосується нашої дружби? Я, що я знаю про тебе? Невже я намагаюсь випробувати тебе, невже вимагаю звірити мені всі твої найбільші таємниці? Хто знає, можливо, ти зробила три аборти, маєш одружених коханців, може, намагалася вкоротити собі віку або когось вбила? Невже це — ціна, яку можна запропонувати за дружбу? Ні, дитино, я від тебе нічого не вимагаю.
— Ти б могла порозпитувати мене. Можливо, я б із задоволенням відповіла. Дружба — це також можливість настільки добре почуватися з іншою людиною, що можна розділити тягар, який на нас тисне. Це не просто брати й приймати. Дружба передбачає не лише любити когось, а й дарувати себе.
— Жанно, ти кидаєшся переді мною гучними словами. Дарувати себе... А якщо цей дар — подарунок з отрутою? Таке тобі ніколи не спадало на думку?