Методична, нав’язливо-компульсивна цікавість Толлефа до всього, що зблизька чи здалеку її стосувалося, була основною причиною тримати його на відстані. Він із тих, хто шукає, допоки не знайде.
Спочатку Толлеф безцільно міряв кроки, покачуючись під тягарем свого болю. А може, свого сорому? Проте точна природа того, що він відчував, мало йому важила. Він страждав. Страждав від того, що дружина й син стали свідками публічної образи, яку він щойно пережив. Що ж він зробив такого осудного? Він не бажав їй ніякого зла, чому вона поводиться настільки жорстоко?
Колись він сказав Наталії, що в нього були добрі батьки. Він би і зараз це повторив. Навіть його діти не знали, яких принижень він зазнав у дитинстві. А навіщо? Минуле минуло.
Він опинився на березі річки Драммен, перейшов через Y-подібний міст, прогулявся вздовж річки й повернувся назад тим самим маршрутом. Пройшовся перед білою каплицею кінця дев’ятнадцятого століття, а потім ненадовго зупинився перед центром притулку для літніх людей Ландфальоя, де Наталія могла б завершити свої дні, якби жила в Норвегії. Навіщо про це думати? — запитав він себе подумки. Минулого не переробиш.
Він безшумно відчинив двері будинку та з полегшенням констатував, що всі вже сплять. Йому дуже хотілося, щоб зранку вони кудись пішли, аби не перетинатися на сніданку. Перш ніж піднятися нагору, він відправив Бірґіт смс-ку.
Дякую за вітання, Бірґіт, я бажаю тобі всього щастя, на яке ти заслуговуєш, але прошу ставитися з повагою до спокою мого сімейного життя.
Щойно він поклав голову на подушку, до нього розвернулася Маріанна.
— Як ти почуваєшся?
— Винним.
— За що?
— Сам не знаю, — сказав він, повертаючись до дружини спиною.
Він прокинувся раніше за Маріанну й дітей, зробив каву, почав накривати на стіл в надії створити цьому дню ореол нормальності на тлі вчорашньої драми.
Згодом згори спустився Маріус з дітьми й налив їм апельсинового соку, щоб вони спокійно дочекалися сніданку. Потім підійшов до батька й поклав йому руку на плече.
— Мені шкода тебе, тату.
— Мені себе теж.
Маріус не зміг утриматися й сказав батьку, що на його місці він сів би на перший літак, і плювати, що думає про це Наталія.
— Твоя думка важить так само, як і її, чи не так?
— Не думаю, що слово «думка» тут може бути доречним.
—- У будь-якому разі, якщо не їдеш ти, поїду я. Я її не боюся.
Толлеф не відреагував так, як зробив би це будь-якої іншої пори. Він був виснажений і запитував себе, чи не було помилкою з його боку шанувати матір, не покидаючи Норвегії. Восьма ранку, а точніше восьма година десять хвилин двадцять п’ятого грудня, отже, збережемо священно-святу нормальність на всю решту дня.
Маріус поклав кінець розмови, висунувши ультиматум:
— Якщо ти не купиш квиток до Канади, на зустріч з Наталією поїду я. Або зараз, або ніколи. Хто знає, скільки часу їй залишилося жити? Хтось мусить поїхати на місце і спробувати отримати якомога більше інформації про родину до того, як вона полишить цей світ. Не можна гаяти часу.
Зрештою, Толлеф поступився. Під наполегливим поглядом Маріуса він відкрив ноутбук, витяг з гаманця кредитну карту і сплатив за квиток. Використає він його чи ні — неважливо, йому просто хотілося, щоб його залишили у спокої.
Осло-Монреаль 8 січня, 11.40. Монреаль-Осло 12 січня, 19.30.
Цього різдвяного дня Бірґіт прокинулася на самоті, приготувала каву, як завжди, і ввімкнула радіо. Замість звичних щоденних програм лунала музика. Як усі самотні люди, вона думала про тих, кого немає поруч. Зокрема, про свою дочку Сільвію. Їй би стачило одного теплого слова від Толлефа, аби прибадьоритися, але виходить так, що з цього боку сподіватися нема на що. Тим гірше для нього. Вона могла б розповісти, наскільки талановитою дитиною була їхня дочка, з жвавим розумом і справжнім хистом до музики. Сільвія спочатку брала уроки гри на фортепіано, потім у дванадцять років попросила матір віддати її на віолончель. Звідки в неї з’явилися ці думки? Бірґіт не знала. І дня не проходило без репетицій — дочка постійно замикалася у своїй кімнаті і грала, грала...
Напевно, Толлеф вирішив, що вона хоче освідчитися йому в коханні після стількох років. Що він собі надумав? Що вона ніколи не зуміла його забути, що він був об’єктом таємної пристрасті впродовж усіх цих десятиліть? Мабуть, саме з цієї причини він і відмовлявся від зустрічі з нею. Який самовдоволений фант! Який бовдур!