Майже в ту саму мить задзеленчав телефон. Вона глянула на екран. Зазвичай вона не відповідала, чекаючи, поки увімкнеться автовідповідач. Тільки не сьогодні. Сьогодні їй хотілося поговорити з двоюрідною сестрою. Деббі по суті була єдиною особою, з якою їй кортіло поспілкуватися. Після чотирьох дзвінків вона відповіла:
— Добрий день, Деббі.
— Як ти знаєш, що це я? У тебе є визначник номеру? А, це багато що пояснює! Утім, неважливо. Нарешті! Я дуже щаслива, що можу з тобою поговорити. Таке враження, що ти ледь дихаєш.
— Усе нормально, то я просто бігла марафон.
— Отакої! Ну, гаразд. Як твої справи?
— Я лежала в лікарні. Тепер начебто краще.
Сестри не розмовляли вже багато років. Чесно кажучи, Деббі мало що знала про життя Наталії, окрім тих історії, що їй розповів батько Самуель. Тож вона була вражена й приголомшена розповіддю Наталії про все, що відбулося після перших відвідин Жанни.
— У тебе є син в Норвегії? Чому ж ти позбавляєш себе радості познайомитися з ним?
— Тому що він хоче знати своє походження. Він провів пошуки й щойно дізнався моє справжнє ім’я. Він зумів роздобути листи, у яких керівництво мюсенського табору доповідає про те, що я їм розповіла, коли вони проводили своє розслідування та дізналися про мою справжню особистість. Я сказала їм тоді, що твій батько, тоді ще мешканець Варшави, зробив мені фальшиві документи.
— Але ж мій батько ніколи не жив у Варшаві!
— Та я знаю. Я їм збрехала. Я вигадала це, щоб викараскатися зі скрутного становища. А зараз це просто питання часу — те, що мені вдавалося приховувати все життя, скоро спливе на поверхню. Ганна Куртц давно померла й похована, хай спочиває з миром. Він буде тут за два дні. Ти уявляєш собі? Це просто неможливо!
— Заспокойся! Зараз ти підвищуєш голос, а даремно. Я тебе чудово чую. Скільки разів тобі повторювати? Ти ні в чому не винна. То все через війну, Наталіє.
— Справді, через війну. Хто винен, хто жертва? Про це можна довго дискутувати. Сьогодні це одні, а завтра — інші. Ролі легко змінюються, усе залежить від того, куди вказують стрілки світового порядку. Деббі, я все це знаю.
— Мій батько дуже тебе любив, Наталіє. Він також відчував провину. Він відчував, що має перед тобою борг, оскільки не зумів тебе захистити. Ця думка його дуже мучила.
— А він тобі розповідав, чим саме заборгував переді мною, на його думку?
— Я завжди вважала – тим, що не зумів завадити німцям вивезти тебе до Норвегії і що з того моменту втратив твій слід. Коли ти відмовилася приїхати до Канади, він зробив висновок, що ти пережила страшні речі, і що це сталося з його провини. Сьогодні ти кажеш, що в Норвегії в тебе народився син. Не насмілюсь навіть уявити, що тобі довелося пережити.
— Я вижила, це головне.
— Наталіє, батько хотів тобі допомогти, ти сама знаєш. Коли ти приїхала до Квебеку з чоловіком і подзвонила йому, щоб він допоміг вам знайти роботу, він повірив, що між вами все може налагодитися. Він ніколи не розумів, чому ти нас сторонишся. До речі, я теж не розумію. Я всього на десять років молодша за тебе, ми б могли стати найкращими подругами у світі. Мій чоловік часто запитував мене про двоюрідну сестру, що живе практично поруч з нами, але яку ми ніколи не бачили. Чому ти так ізолювалася? Родина, коріння, це ж святе. Ми б дбали про тебе.
— Коріння мене, Деборо, не цікавить. Бути євреєм, це тавро, порок. Символ смерті. Після війни я не хотіла, щоб мене хоч якось асоціювали з євреями. Тому я не можу розповісти Толлефу про своє коріння, тому не хочу з ним зустрічатися. Він не мусить знати, що він єврей. Майбутнє передбачити неможливо. Історія може повторитися, і євреїв знову можуть переслідувати. Повір мені, краще, щоб він про це навіть не знав.
— Мені здається, ми не маємо право приховувати такі речі від своїх дітей.
— Коли я його народила, то довірила іншій жінці, щоб він отримав краще життя, і я правильно зробила. Він сказав, що в нього були добрі батьки. Сьогодні мої дії продиктовано тими самими причинами.
— Це залежить від підходу до життя.
— Учорашні переслідувані завтра стають переслідувачами й використовують своє страждання як прикриття. Ні, Деббі, у мене немає жодних причин гордитися своїм корінням. Велике єврейське братство дуже мало для мене важить. А ще я часто думаю, що належність до роду людського теж не дає ніяких підстав для гордості.
— Мій батько думав, що ти боїшся, ніби ми зневажатимемо твого чоловіка через те, що він німець.
— Та ні. Деббі, дядько Самуель зробив, що міг. Ми всі робили те, що могли.