— І ти також, Наталіє. І ти також. Нічого не доводить, що слова, сказані тобою українцеві, далися взнаки твоїй родині.
— Твій батько розповідав про це?
— Так. Я знаю, що ти втратила: свою родину, дім, усе життя. Батько не розумів, чому ти не заявляєш про свої права. Ти б могла отримати грошову компенсацію за все, що втратила. Європейська рада єврейських общин спромоглася добитися того, що численні об’єкти власності повернулися до справжніх власників, постраждалих під час Голокосту.
— Я все це знаю. Це мене не цікавило. Якщо я заявляю, що я не єврейка, то не можу водночас заявляти про такі права!
— Ох, Наталіє, ти завжди була дуже впертою. Але байдуже, я щаслива, що ми можемо отак розмовляти. Нарешті! Я чекала на цю мить вже багато років. Знала, що не варто здаватися, тож увесь час наполягала. Сьогодні моя терпеливість отримала винагороду. Батько був би насправді в захваті.
— Я, мабуть, відчуваю, що наближається моя остання година.
— Не жартуй з цим, Наталіє. Дякую тобі за те, що поділилася зі мною. Я скоро передзвоню.
Що це на неї найшло, чому вона все це розповіла? Дивно, але Наталія відчула полегшення. Самуель хотів їй тільки добра. Вона завжди це знала. У кожного власні причини карати себе почуттям провини після війни. Утім, ніхто не зміг би її захистити. Самуель думав, що несе відповідальність за її нескінченну бентегу й сум. Її щоки вкрилися слізьми. То плакала Ганна Куртц. Так вона просиділа до самої ночі. Наче заціпеніла.
— Мені страшно, дядьку. Кажуть, німці перекрили місто на півночі й хочуть зробити там гетто. Вони звозять туди людей цілими сім’ями. Зараз вони можуть виходити вранці, щоб іти на роботу, але ввечері мусять повертатися.
— Знаю, Ганно. Часу обмаль. Це жах. Дехто працює в Янівському таборі, на північно-західній околиці. Вони виготовляють зброю та амуніцію для німців, уявляєш собі? Зброю для нашого ж знищення! Ходять чутки. Вони нібито будують трудовий табір просто поряд із заводом. Убивства, що їх організовували українські націоналісти, ніщо порівняно з тією долею, яку готують нам німці. У нас жодних шансів на спасіння. Візьми документи, які тобі передав українець. Ти ніколи не була єврейкою, чуєш? Ніколи. Ти мусиш забути все, ким ти була дотепер.
— Так, дядьку.
Наближалося завивання сирен, немов вона приклала вухо до гучномовця. Інтенсивність пронизливих звуків невпинно зростала. Це було нестерпно. Зараз полопаються барабанні перетинки, вона не сумнівалася. Хутко, час бігти. Вона підвелася, спираючись на ходунки. Іти було болісно й важко, ноги трусилися й ледь витримували її вагу. Зір та розум затьмарилися. Вона хитнулася. Подумала про Альберта, який спав у кімнаті вже кілька годин. Вона захотіла крикнути, щоб він її почув, але з вуст не злітало жодного звуку.
Її руки зісковзнули з ходунків, і вона впала, забившись головою об край столу у вітальні. Джезі довго-довго гавкала, а потім лягла біля неї.
Не встиг Джеф відчинити вхідні двері, як його вразила аномальна тиша, що панувала у хаті. Світло всюди було вимкнене. Йому назустріч із жалісним скавчанням вибігла Джезі.
Знайшовши матір розпластаною на килимі у вітальні з покривавленим обличчям, він одразу кинувся до телефона й викликав швидку. Відповісти на запитання медсестри, що з ним розмовляла, він, по суті, не зумів. Він навіть не знав, чи мати ще дихає. У повному розпачі Джеф не наважувався на неї дивитися.
Після приїзду лікарі швидкої проявили таку спритність і ефективність, яка б виставила спеціалістів сьогоднішніх теледебатів просто брехунами. Наталія мала слабкий пульс, вона була жива. Її акуратно поклали на ноші. Джеф зайняв місце поряд з матір’ю в кареті швидкої допомоги. Наталію під’єднали до різнокольорових проводів і трубок. Під час дороги він не вимовив ані слова. Уже на під’їзді до лікарні він побачив, як перекосилося обличчя лікаря швидкої. Професійним жестом той, подивившись на годинник, занотував час у своєму журналі, потім повернувся до Джефа й покачав головою.
— Мені шкода. Ваша мати перенесла обширний інфаркт, і минуло надто багато часу між серцевим нападом і моментом, коли її знайшли. Жоден лікар її не врятував би.
Джеф дивився на працівника швидкої дезорієнтованим, порожнім поглядом. Він чув сказані слова, але жодне з них не мало для нього сенсу. Його мати пережила все, вона не може померти. Лікар чемно накрив тіло та обличчя Наталії ковдрою, а Джеф слідкував за його діями, відчуваючи, як очі наливаються слізьми.
28
Драммен, 7 січня 2009 року