За двадцять хвилин дванадцята ночі. Толлеф щойно склав валізу. Збираючись приєднатися до Маріанни в ліжку, він вимкнув світло у вітальні, аж раптом задзеленчав телефон. Зазвичай вони з Маріанною не приймали дзвінків о такій пізній порі. Спочатку йому спало на думку, що хтось помилився номером, але він все зрозумів, почувши похмурий Джефів голос. Вони обмінялися кількома словами, а потім приголомшений Джеф сказав, що не в змозі продовжувати розмову. Перш ніж покласти слухавку, Толлеф висловив свої співчуття зведеному братові. Навіть поговорити нема з ким, і Толлеф почав кружляти по кімнаті. Майже з хворобливою нав’язливістю він прокручував у голові розмову з Джефом. Так, йому прикро, звісно прикро, але понад усе в його серці панував гнів, хоча він не зміг би пояснити чому: гнів на Наталію, яка відмовила йому в знайомстві, гнів на себе через те, що так довго чекав, гнів на Джефа, якому навіть на думку не спало принести йому свої співчуття. Це ж була й моя мати також!
Його здивувала нестямність власної реакції. Раптом він відчув себе дуже самотнім.
Він наважився розбудити Маріанну, яка після кількох хвилин остовпіння заспокоїла його, принаймні зробила все можливе. Вони проговорили до світанку.
— Урешті-решт, воно залишилося за нею.
— Що залишилося за нею?
— Останнє слово.
Маріанна погладила скорботного чоловіка по спині.
29
Шамблі, субота 14 березня 2009 року
Навколо труни Наталії зібралися родичі, друзі та знайомі. Прощання відбувалося на цвинтарі паркового типу, прилеглому до церкви Шамблі. Дехто тримав руки в кишенях, а горло виставив колючому холоду нескінченної зими. Інші геть змерзли й куталися у свої пальта. Джеф щось обговорював з пастором англіканської церкви. На момент смерті Наталії пастор був у від’їзді, і оскільки вони з Наталією були друзями, Джефу довелося відкласти похорон до його повернення. Усі терпляче чекали, коли пастор почне свою проповідь. У цьому останньому вшануванні він мав згадати риси Наталії Зєлінської, удови Альберта Мюллера. Настав час попрощатися з померлою, підкреслити головні події її перебування на тлінній землі, проголосити цінність її життя. Пастор дуже відповідально поставився до свого завдання.
Спочатку він звернувся до Джефа, визнаючи, яку порожнечу залишав відхід у засвіти дорогої людини. Потім, звертаючись до інших, він додав, що після такого тривалого, насиченого життя Бог призвав свою дочку Наталію до себе.
— Насамперед і передусім наша сестра Наталія була доброю дружиною та відданою матір’ю. Скількох дітей вона привернула до музики, сіючи навколо себе радість. Іммігрантка, прийомна дочка Канади, вона зуміла зразково інтегруватися в життя нашої країни.
Пастор в загальних рисах підкреслив, яке щастя для нього було жити поряд з «нашою сестрою та подругою» впродовж кількох десятиліть. Допоки тягар прожитих років не дався взнаки на її здоров’ї, Наталія щиро віддавала свій музичний талант на службу Богові та церкві Сен-Стефана. Вона старанно грала на органі щонеділі та в дні релігійних церемоній.
— Наталія Зєлінська-Мюллер була жінкою видатних чеснот. Я пропоную її рідним і друзям і взагалі всім, хто бажає, сказати кілька слів на вшанування пам’яті померлої.
Навколо Джефа утворилася тиша, а він спантеличено продовжував дивитися додолу, немов розглядав свої ноги. Після кількох нескінченних секунд йому на допомогу прийшла сусідка, яка й узяла слово. Вона назавжди збереже спогади про скромну жінку, яка прожила п’ятдесят років у їхньому кварталі душа в душу з усіма сусідами. Мирно й спокійно. Також висловилася колишня учениця Наталії, яка навчалася в неї грі на фортепіано.
Пастор трохи зачекав. Усвідомивши, що більше ніхто не хоче взяти слово, він повернувся до урочистого тону й молитовно попросив «їхню подругу та сестру» приглядати за ними. Присутні відповіли «Амінь».
Дехто перехрестився. Пастор нагадав, що родина пропонує поминальний обід у приміщенні похоронного бюро.
Жанна трималася осторонь від групи.
Цей пастор, можливо, жив поруч, але зовсім не знав Наталії. Він був трохи в курсі, звідки вона приїхала, але, судячи з усього, нічого не відав про її минуле. Справжня близькість і довіра були чужими для Наталії поняттями. Найбільш конфіденційні розмови вона вела саме з нею, з Жанною. А ще світлини... Наталія ніколи б не погодилася позувати для когось іншого. У цьому Жанна була абсолютно впевнена.
Жанна схвильовано констатувала, що ніхто не плаче. Що може бути сумнішим за похорон, на якому ніхто не плаче. Вона корила себе за останні скасовані відвідини. Хто знає? Можливо, вона б опинилася поруч, коли Наталія впала. Вона вірила в Бога не більше за Наталію, а втім, відчувала потребу вдатися до роздумів перед труною. Вона думала про Толлефа. Її Наталія допустила у своє близьке коло, тоді як його... Він мусив бути тут, але відмовився їхати на похорон, як вона за життя відмовлялася побачитися з ним. Жанна так і не зрозуміла, чому він так покірно змирився з тиранією матері. На його місці вона б висадила двері.