— Це зробив той українець?
— Важко сказати. У той час було знищено практично все єврейське населення Львова. Вони ніколи не дізналися, наскільки Наталіїні погрози прискорили їхню страту. А вона натомість ніколи собі цього не пробачила. Мій батько розповів мені цю історію перед смертю. До того він відмовлявся навіть говорити на цю тему.
— Який жах! Якщо я правильно розумію, вона не хотіла повідомляти Толлефу, що той за походженням єврей, зі страху, що історія повториться й що він зазнає страшної долі її родини?
— Щось на кшталт цього. Це здається незрозумілим, знаю.
— Деббі, я можу ще раз з вами зустрітися? Не тут. Я хочу, щоб ви розповіли мені більше про Наталію.
— Із задоволенням, до речі, я б теж хотіла, щоб ви розповіли мені про Наталію — ту, якою ви її знали. Між вами зав’язалася дружба, а мені вона все життя відмовляла в дружбі. І не тому, що я мало наполягала, можете мені повірити.
Обидві жінки підвелися й приєдналися до невеличкої групи, яка зібралася навколо ями. Хтось кидав жмені землі на труну, яку робітники цвинтаря вже почали опускати. Інші підходили й кидали троянди.
Як же хотілося поговорити з Наталією. Востаннє. Жанна дуже шкодувала про суперечку, яка між ними сталася з приводу приїзду Толлефа. Вона загнала Наталію в кут, і та відреагувала по-своєму, перекладаючи на Жанну відповідальність за непорозуміння. У голові безладно крутилися картинки. Жанна згадала себе, чотирнадцятирічну, перед труною матері. Серце переповнив гнів. Слова застрягали в горлі.
По її щоках покотилися сльози, і стримати їх було неможливо. Вона не могла позбутися думки, що напосідаючи на Наталію в прагненні дізнатися про її минуле, вони з Толлефом прискорили Наталіїну смерть і що Наталія, можливо, свідомо захотіла померти, аби тільки вирватися з-під їхніх домагань. У полоні потужного почуття провини Жанна знову, вкотре, зіткнулася з внутрішньою боротьбою без шансів на примирення.
До солоного присмаку сліз, що без упину котилися по її щоках, примішувалася гіркота інших сліз, невиплаканих у чотирнадцятирічному віці. Тоді вона ще не знала, що страждання — це емоція уповільненої дії, яка може тебе наздогнати через роки.
Вона витягла з кишені носовичок і витерла очі. Деббі вже пішла. Коли група родичів і друзів попрямувала до будівлі, де на них чекав поминальний обід, Жанна майже бігом кинулася до своєї орендованої автівки й плюхнулася на сидіння. Незважаючи на дощ, який миттю перетворювався на ожеледицю, вона декілька годин їхала світ за очі.
Повернувшись до сестриної квартири, вона роздяглася й кинулася в ліжко. У думках переплуталося все — її власна матір, Наталія, дочка, Крістоф, Улав. Нерви були надто напружені, щоб розслабитися та перепочити, вона пішла по телефон і набрала номер Улава.
— Алло?
Жанні не вдавалося вичавити з себе ані звуку.
— Алло?
— Улаве...
— Жанно, це ти? Алло, Жанно? Відповідай, заради бога! Жанно! Що трапилося? Ти не повернешся в Норвегію, як планувала?
— Улаве, — вимовила вона нарешті в перерві між придушеними риданнями. — Ти приїдеш по мене в аеропорт?
— Звісно! Я приїду. Що трапилося?
— Я повертаюсь раніше. Забери мене, — сказала вона зі схлипуванням.
— Ти мене лякаєш.
— У вівторок я повертаюсь додому. У вівторок.
Вона вимкнула телефон і лампу біля ліжка, а потім з головою зарилася під ковдри й заснула.
30
Піднімаючись сходами, які вели на третій поверх будівлі в районі воріт Ґюльденсльовес, Толлеф побачив жінку з вогненною шевелюрою. На доріжках пам’яті з’явилися образи з іншого, далекого життя. Відганяти їх він не став.
Він двічі стримано постукав. Бірґіт несміливо всміхнулася йому й запросила до квартири. Волосся тепер вже не золотого, а сріблястого кольору приглушило темперамент, яким колись дихало її обличчя. Вона на нього чекала. Він передав їй своє пальто, і вона взяла його за руку, а потім повела до вітальні. На столику біля крісла, у яке вона запропонувала йому сісти, стосом лежали альбоми зі світлинами.
— Розкажи мені про неї, — сказав він.
Епілог
Жанна вагалася, перш ніж постукати у двері. Вона пообіцяла Толлефу розповісти про день похорон, зустріч призначили в нього вдома. Відступати запізно.
Толлеф мав право знати. Звісно. Вона щосили переконувала в цьому саму себе, поки їхала до нього. Усоте вона прокручувала в голові все те, що їй повідомила Дебора. Незносний тягар докорів сумління, який Наталія відчувала через трагічну долю своєї родини, призвів до того, що вона вирішила порвати з власною ідентичністю. Вона заперечувала свою належність до євреїв, відмовлялась бути частиною народу, чия колективна ідентичність дорівнювала смертному вироку. Побоюючись того, що світова історія може повторитися, вона все зробила, аби її обидва сини не жили в постійному страху.