а. Одгадую своє нещастя! Петро бiльше не любить мене i йому нужди мало, хоть би я i пропала. От яка тепер правда на свiтi!
№ 17
а.
о.
Оба вместе.
а.
о.
а.
о.
а.
а. Так, Наталко! Молись Богу i надiйся од його всього доброго. Бог так зробить, що ви обоє незчуєтесь, як i щастя на вашiй сторонi буде.
а. Я давно уже поклялась i тепер клянусь, що кромi Петра нi за ким не буду. У мене рiдна мати — не мачуха, не схоче своєї дитини погубити.
о. Дай Боже, щоб її природна доброта взяла верх над приманою багатого зятя.
а. Петре! Любиш ти мене?
о. Ти все-таки не довiряєш? Люблю тебе бiльше, як самого себе.
а. Дай же менi свою руку! (.) Будь же бодрим i менi вiрним, а я навiк твоя.
а. Ай Наталка! Ай Полтавка! От дiвка, що i на краю пропастi не тiлько не здригнулась, но i другого пiддержує. (.) За се заспiваю тобi пiсню про Ворскло, щоб ти не важилась його прославляти собою, воно i без тебе славне. (.)
№ 18
о. Отже iдуть…
а. Крiпись, Петре, i ти, Наталко!.. Наступає хмара, i буде великий грiм.
Те же, , а.
й. Що ви тут так довго роздабарюєте?
й. О чем ви — теє-то як його — бесiдуєте?
() Ох, менi лихо!
а. Чого ви лякаєтесь, мамо? Се Петро.
а. Свят, свят, свят! Вiдкiль вiн взявся? Се мара!
о. Нi, се не мара, а се я — Петро, i тiлом, i душею.
()Що се за Петро?
й. Се, мабуть, той, що я вам говорив, Наталчин любезний, пройдисвiт, ланець.
() Так ти, вашець, Петро? Чи не можна б — теє-то як його — убиратись своєю дорогою, бо ти, кажеться, бачиться, видиться, здається, меж нами лишнiй.
а. Почому ж вiн лишнiй?
а. I вiдомо — лишнiй, коли не в час пришов хати холодити.
о. Я вам нi в чiм не помiшаю, кiнчайте з Богом те, що начали.
а. Не так-то легко можна окончити те, що вони начали.
й. А по какой би то такой резонной причинi?
а. А по такiй причинi: коли Петро мiй вернувсь, то я не ваша, добродiю.
й. Однако ж, вашецi проше, ви рушники подавали, сирiч — теє-то як його — ти одружилася зо мною.
а. Далеко iще до того, щоб я з вами одружилася! Рушники нiчого не значать.
() Не прогнiвайся, стара. Дочка твоя — теє-то як його — нарушаєть узаконенний порядок. А понеже рушники i шовковая хустка суть доказательства добровольного i непринужденного єя согласiя бить моєю сожительницею, то в таковом припадкi станете пред суд, заплатите пеню i посидите на вежi.
й. О, так! так! Зараз до волосного правленiя та i в колоду.
() Батечки мої, умилосердiтесь! Я не одступаю од свого слова. Що хочете робiте з Петром, а Наталку, про мене, зв’яжiте i до вiнця ведiте.
а. Не докажуть вони сього. Петро нiчого не виноват, а я сама не хочу за пана возного: до сього силою нiхто мене не принудить. I коли на те iде, так знайте, що я вiчно одрiкаюсь од Петра i за возним нiколи не буду.
а. Що то тепер скажуть?
й. От вам i Полтавка! Люблю за обичай!
а. Вислухайте мене, мої рiднiї! Дочка моя до сього часу не була такою упрямою i смiлою; а як прийшов сей () шибеник, пройдисвiт, то i Наталка обезумiла i зробилась такою, як бачите. Коли ви не випровадите вiдсiль сього голодрабця, то я не ручаюсь, щоб вона i мене послухала.
и () Вон, розбишако, iз нашого села зараз… I щоб твiй i дух не пах! А коли волею не пiдеш, то туда заправторимо, де козам роги правлять.
а. Зслизни, маро!
о. Утихомиртесь на час i вислухайте мене: що ми любились з Наталкою, про те i Богу, i людям iзвiсно; но щоб я Наталку одговорьовав iти замуж за пана возного, научав дочку не слухати матерi i поселяв несогласiє в сiм’ї — нехай мене Бог накаже! Наталко, покорися своїй долi, послухай матерi, полюби пана возного i забудь мене навiки! ( . .)