3
La maladie infectieuse tend à la fois à se perpétuer et, pour assurer cette perpétuité, à se modifier suivant les circonstances.[19]
Найбільший спалах тюльпанової манії припадає на 1634–1637 роки. Взимку 1637 року стався потужний крах; увесь примарний світ розпався на друзки. Коли б кому вдалося відтворити «криву тюльпанової лихоманки», виявилося б, що вона до болю нагадує графік температури пацієнта, хворого на важку пошесну хворобу, — лінія стрімко росте, певний час утримується на дуже високому рівні, зрештою ґвалтовно спадає.
Проте постає запитання — який фатум чи невблаганна логіка подій призвели до того, що трапилася це власне тієї зими 1637 року? Відповідей багато, та й усього.
Дехто вважає, що перемога над тюльпановою епідемією є заслугою здорової частини голландського суспільства. Це вона створила санітарний пояс, загальмувала поширення хвороби. Не бракувало тих, хто діяльно протистояв тюльпановій манії. Опозиція, мабуть, була доволі потужною, коли досі з тих часів збереглося чимало брошурок, видань, листівок-памфлетів, сатир і гравюр, що безжально висміюють нещасних маніяків. У повсякденній мові їх іменували «закаптуреними», тобто божевільними. Душевнохворі носили у ті часи опущені на обличчя каптури — своєрідний засіб «візуального» захисту здорової частини населення.
Гендрік Пот, маляр групових портретів, релігійних образів і жанрових сцен, представив під покровом прозорої алегорії у творі Віз шаленців манію, яка навідалася на його батьківщину. На цьому возі ми впізнаємо Флору, яка тримає у руках три найцінніші ґатунки тюльпана — Semper Augustus, Генерал Бол та Адмірал Горн. Навпроти опікунки природи п'ять символічних постатей — Нікчема, Жадібний до Багатств, Пияк та дві дами: Марна Надія і Нужда. За возом біжить велика юрма людей, які волають: «Ми теж хочемо розбагатіти».
Безконечна кількість оповідок, анекдотів і дотепів свідчить про те, що на тюльпанову манію відповідали рішучою тюльпанофобією, запеклою ворожістю до цієї прецінь невинної квітки. Далебі, вона не заслужила ні на непритомне захоплення, ні на безмежну погорду. Однак ми розповідаємо про часи бурхливих пристрастей. Отож, казали, буцім не хто інший, як викладач Лейденського університету, і то ніякий не теолог, а професор ботаніки Форстіус, де б не побачив тюльпан, кидався на нього і нищив рослину ціпком, перетворюючись у такий примітивний спосіб із ученого на інквізитора й мораліста.
Проте ціпок Форстіуса не мав магічної сили, а навіть найбільш уїдливі памфлети не могли обмежити шаленства. Отож, є й такі, хто стверджує, що смертельного удару тюльпановій манії завдала влада, її мудрі розпорядження й декрети. Вона чудово усвідомлювала, що становище серйозне, і не можна придивлятися до нього пасивно, адже не обмежена жодними рамками спекуляція загрожує фундаментові національної економіки.
Низка установ, від цеху квітникарів аж до Генеральних Штатів, тобто парламенту, вирішили дати відсіч шаленству. Відтак посипалися розпорядження й ухвали, спершу нечіткі та мало дієві, аж до дошкульного декрету Штатів, прийнятого у квітні 1637 року, яким були анульовані спекулятивні угоди, а також встановлена максимальна вартість тюльпанової цибулини. Вона становила 50 флоринів. Semper Augustus віднині коштував одну соту нещодавньої біржової ціни. Трапилося це швидко й раптово, як палацова революція чи зречення імператора.
Зусилля влади, спрямовані на подолання тюльпанової манії, турбота про долю та майно громадян, природно, варті похвали, і їх треба належно оцінити. Проте, видається, що більшість дослідників помилково приписують їм вирішальну роль. Із досвіду ми знаємо, що всілякі заборони та прогібіціонізм у випадках, скажімо, різкого посилення наркоманії, дають наслідок, цілком протилежний очікуваному. Від райських часів заборонені плоди найбільш жадані.
19