Цей твір дуже особливий. Намальований на блясі розміром 45x58 сантиметрів — на цій невеличкій площині митець щільно вмістив п’ятдесят, чи навіть, як повідомляють інші наукові джерела, сімдесят постатей секретарів, високих урядовців, достойників і дипломатів, не забувши й про себе самого. Вся композиція справляє враження доволі монотонної, застиглої в позуванні групи осіб, а маляр, усвідомлюючи це, намагався вдихнути в неї трохи життя, показуючи одні обличчя у профіль, інші — в анфас, а також кільканадцять несміливо простягнутих у жесті присяги рук. За колористикою цей твір не надто привабливий — праворуч на образі чоловік у яскраво-червоній пелерині, ліворуч схожий на комаху юнак у золотистій лусці парадного убору. Посередині стіл, вкритий зеленою тканиною, яка поступово тьмяніє, на столі кіноварна палітурка Біблії. Через вікно потрапляє ліниве й неяскраве світло. Цей образ завжди викликає у мене враження церемонії урочистого відкриття Світового Конгресу Комах. Гадаю, що деякі ґатунки я міг би назвати.
Чудово розумію, що виписую блюзнірства, адже існує загальне переконання, що Присяга на мирній угоді у Мюнстері є шедевром. На обличчях дипломатів (не більших за ніготь) навіть угледіли боротьбу суперечливих почуттів — побоювання та надії, радості та пригніченості. А я просто гадаю, що це не найкращий образ Терборха, зате дуже характерний зразок окремішності голландського мистецтва. Кожен учень Рубенса, Веласкеса чи італійців розколисав би цю сцену, наповнив її рухом, гамором, кольором, пафосом, гіперболою (бо все треба перебільшити й прикрасити), а вільні місця під стелею заповнив би античними богами чи архангелами, які дмуть у труби. Терборх малює свій історичний твір без пафосу, природно, наче жанрову сцену, яку легше уявити собі на стіні міщанської кімнати з грубою, ніж у сесійній залі ратуші. Це образ-протокол, і тепер ми знаємо, як усе відбувалося насправді. Тільки в одній сфері маляр виявився фантастом із непогамованою уявою — він заправив за свій твір таку несамовиту ціну, що до самої смерті не знайшов покупця.
Схоже, певний час Терборх плекав ілюзію, наче здужає творити добре оплачувані групові портрети. Невдовзі після Присяги постає Родина на тлі краєвиду, і образ цей викликає несподіваний наплив хвилі теплого гумору й нагадує полотно, намальоване через три століття, — Гармашів Митника Руссо. Вусаті жовніри поставали, наче до світлини на згадку, подібні між собою як дві краплі води, як два ґудзики на мундирі, а позаду потворно довге жерло гармати, відлитої немов не з металу, а з тяжкого сну. У Терборха невелика група старих, дорослих, молоді й дітей, чорна, чужа, негнучка, урочиста, виринає з соковитої зелені яруги — мов колонія грибів.
Коли я оглядаю образи Терборха, мені весь час здається, що це твори двох братів, які гармонійно співпрацюють між собою, — маляра й мініатюриста. Рисунок постатей, які виринають із мороку, неодмінно докладний; мазки пензля короткі, рука рухається стримано, поволі, делікатно, без патьоків і затертих контурів; спроба розповісти про світ у чорно-перлово-сірій тональності.
Терборх перебував у Мюнстері довгих три роки, і за цей час виконав низку портретних начерків, готуючись до свого — як він гадав — opus magnum[21]. Від цих начерків і ескізів мало що зосталося, тим більше дивують дві чудові мініатюри, так, наче кілька тактів увертюри усунули в тінь усю працьовито скомпоновану оперу.
Перша — портрет іспанського аристократа, який керував делегацією на мирних переговорах і носив дзвінке ім’я дон Каспара де Бракамонте і Ґусмана Конде де Пеньєранда. Терборх так заприязнився з іспанським дипломатом, що у сцені Присяги розмістив себе у стані «одвічних ворогів» вітчизни, аж колеги дорікнули йому за безтактність. Але портрет Конде де Пеньєранди чудовий; його обличчям наче перебігають хвилі змінних настроїв — меланхолії та погожості, знеохочення й припливів енергії. Чарівне високе чоло, смолянисті, бистрі очі та довгий тонкий ніс, як дзьоб сумного папуги. Невелика, коротко підстрижена борідка, вуса, які завдяки мистецтву цирульника стирчать угору, наче два гострі гачки. На шиї тонкий, мов посвист шпаги, батистовий комірець із гострими кінцями, що зветься жолільєю. Одягнутий він в урочисте придворне вбрання — гаптований золотом каптан. Терборх рідко демонструє таку колористичну віртуозність — темний фіолет, золото, інтенсивна червінь у зіставленні з сірістю й черню.