Зовсім інший характер має мініатюрний портрет наймолодшого члена голландської делегації Каспара ван Кінсота. Він одягнений у легку куртку в ясно-голубі й білі смужки. Його дівоче обличчя оточує бурхливе волосся, що спадає на рамена, великі очі повні лагідного самозречення. Бідний Каспар помер невдовзі після підписання трактату, засмутивши рідну палестру та муз, адже писав він доволі зграбні латинські вірші.
Терборх увійшов до історії мистецтва як маляр жанрової та портретної тематики. Останнім ґатунком він займався доволі успішно, — мабуть, завдяки численним контактам, зав’язаним у Мюнстері, — про що свідчать його часті виїзди з затишного Девентера до Амстердама, Гааги, Гарлема та інших міст. Уже на схилі життя він отримав від герцога Козімо III Медичі почесне замовлення на автопортрет у натуральну величину з одним зі своїх улюблених образів у руках. Козімо мав намір створити цілу галерею подібних творів — «образ у образі». Інші запрошені малярі, популярні у Франції та Італії Доу і ван Міріс, швидко виконали замовлення. Терборх натомість тягнув, гримасував, марудив і писав, що сума у 500 гульденів занадто мала; на виконання «портрету з образком» він потребує принаймні чотири місяці, впродовж яких треба відкладати пильні замовлення; має тепер багато роботи тощо. Жоден із його сучасників, та й небагато з-поміж нащадків, мали купецький геній, до такої міри заснований на двох незламних принципах: ніколи не опускатися нижче визначеного творцем гонорару; щоб тебе інші високо цінували, треба високо цінувати самого себе.
Терборх був незрівняним малярем дітей (дім його роївся від моделей); більшість митців зображали дітей у вигляді пикатеньких янголят або ляльок, одягнутих у вбори, які імітували одяг дорослих, істот, позбавлених власного життя й індивідуальності, маленьких потвор, які, мов ідіоти, дивляться на нас, личинок, невикінчених, карликових форм роду людського.
А ось Урок, образ, що зберігається в Луврі: з темного тла виринає похилена хлоп’яча голова із густим, рудим волоссям, яке наче хутряний ковпак спадає йому на чоло. Ми не бачимо ні книги, ні шкільного приладдя, однак знаємо, що цей мовчазний, зосереджений малюк власне заглибився у таємниці арифметики. Мати, котру видно у профіль, байдужа до синових зусиль, дивиться кудись вдалину поперед себе, наче намагається побачити його майбутню долю. Весь цей зайвий анекдот я вигадав, щоб обґрунтувати ті дві, ніяк не пов’язані поміж собою — ні малярсько, ні композиційно — голови на важкому, темно-брунатному тлі.
Хлопець, який вишукує собаку у мюнхенській Старій Пінакотеці: куток кімнати, біля стіни столик, на ньому книги, шкільне приладдя і паралельна до нижньої рами образу лава (Терборх визнавав лише замкнуті й обмежені простори), на лаві заслужений капелюх із широкими крисами. Посередині цього убогого антуражу хлопець, який сидить на низькому стільці із собакою на колінах. Спритні пальці рухаються по шкурі тварини. Малий віддається своєму заняттю з напруженою увагою і тим особливим різновидом виключності та цілковитої зосередженості, на яку здатні лише діти. Ті, хто «читає образи», не можуть дійти згоди — чи це похвала чистоті, а чи докір осудливому занедбанню шкільних обов’язків на користь другорядних занять. Ось вам добрий приклад інтелектуальних іграшок літніх, знуджених панів. Мене у цьому образі завжди захоплювала лагідна й шляхетна за тоном колористика — приглушена, оливкова зелень стін, вохра предметів і лише два жвавіші акценти — голубі штанці хлопчика та біло-коричнева шерсть собаки.
Коли б я не бував у Амстердамі, завжди навідуюся і принаймні кілька хвилин розмовляю із Геленою ван дер Шальке, моторною трилітньою дівчинкою із карими очима і маленькими, дуже червоними устами. Вона одягнена у білу сукню, білий жіночий чепець і білу, розкльошену широку спідницю, яка сягає до землі. З правої, зігнутої у лікті руки звисає на чорній стьожці облямований черню кошик; і власне цей кошик, відхилений назад, нівечить статичні, прямовисні осі композиції: вирування, рух, неспокій. Бо й справді, Гелена з’явилася тут на мить, — вона дивиться на нас із інтересом і неспокоєм — і за мить утече до своїх незрозумілих, дитинних світів.
Психологічна проникливість маляра межувала мало не з пророкуванням майбутнього, бо коли він малює дванадцятилітнього сина Вільгельма III Оранського Ернста Касіміра ван Нассау-Діца, то представляє підлітка із продовгастим обличчям без крихти принадності, із маленькими очками-буравчиками, щільно затиснутими устами. І справді, герцог виріс людиною із м’яко кажучи важким характером.