У романі Die Wahlverwandschaften[24] Ґете описує популярну в ті часи забаву, яка полягала в інсценізації «живих образів», тобто у якомога точнішому відтворенні витворів мистецтва особами у відповідних костюмах, які наслідували жести, міміку й настрій оригіналу. Словом, малярство, перенесене на сцену театру, застиглого в нерухомості й мовчанні.
Одного вечора було поставлено Велізарія ван Дейка, Ахашвероша і Естер Пуссена, а відтак Батьківське напучування Терборха, і саме цей образ породив у глядачів небувалий ентузіазм, був нагороджений палкими оплесками й вигуками «біс!». Найбільше їм припала до серця постать «оберненої плечима дівчини», її майстерно запнуте волосся, форма голови, її легкість, — один із заворожених глядачів вигукнув: Tournez s’il vous plaît[25], інші підхопили, але актори, які добре знали правила гри, зосталися байдужими й незворушними.
Минуло кілька століть, коли навколо Батьківського напучування спалахнула суперечка, ба навіть інтерпретаційний скандал. Отож, ті, «хто читає образи», оголосили, що назва вигадана святошами, насправді ж, йдеться про зображення — страшно сказати — сцени в публічному домі. Голландці малювали інтер’єри борделів із підхмеленими чоловіками, подружками, які доливають вина й пильно вдивляються у сакви своїх клієнтів (а щоб не було жодних сумнівів, додавали ще копулюючих псів). Натомість, Терборх зробив усе, щоб ввести нас в оману. Інтер’єр у Батьківському напучуванні далебі є інтер’єром заможного міщанського дому. Уся сцена просякнута атмосферою поштивості, спокою, стриманості. Ані сліду ґвалтовних жестів, невгамовної хіті. Таке загальне враження. Невблаганні реалії свідчать про щось цілком інше. Чи молодий, двадцятикількалітній вояк міг бути батьком «красуні, оберненої плечима»? Навіщо стерто (сліди від цієї ретуші видно на полотні) золоту монету, яку він вабливо тримав у правій руці? Чи жінка в черні, яка цідить вино, є матір’ю, а чи може — про що свідчать образи подібної тематики — звичайною звідницею, посередницею в гріховному зв’язку? Вся ця гра сенсів, у якій кохався Терборх, в емблематиці називається парадоксом і полягає у вписуванні морально осудної події в бездоганні, насичені цнотою та шляхетністю декорації.
На тлі нудних, по-маніяцькому «наукових» і сухих, як стружка праць сучасних дослідників, як же вигідно відрізняється спосіб писання давніх мистецтвознавців — плавний, не позбавлений чару стиль, який завжди апелював до нашої здатності бачити, непомильний у коротких синтетичних силуетах описуваних майстрів. Чудовий Макс Фрідлендер характеризує Терборха отак: «Смак, такт, відчуття пропорції керує його працею. Він обдарував голландське міщанство щіпкою французької грації та іспанської ґрандецци, і, судячи з усього, мав усі риси дипломата — поважну елегантність і стриману примирливість». Фрідлендер не оминає увагою делікатного рисунку Терборха, уникання ґвалтовних колористичних зіставлень, холодної та сріблястої тональності образу, градації сірості аж до замикаючої образ величної черні. А також майстерності у передачі матеріалу предметів, зокрема тканин — від шелестких, холодних шовків до поглинаючої світло, м’ясистої вовни. І врешті, особливого еротизму митця — пуританського, зашифрованого, ледь помітного, але тим більш інтригуючого.
Дійсно, Терборх справляє враження унікального митця, митця без родоводу, впливів чи еволюції, а відтак легко розпізнаваного. Але чи так воно насправді? Принаймні два його образи не дають мені спокою. Перший — це Родина шліфувальника у берлінському Далемі.
У глибині подвір’я тьмяна повітка, абияк збита з дощок, — робітня ремісника, схиленого у цю мить над колом в очікуванні клієнта. Праворуч щось, що колись могло бути домом, але час редукував будинок до партеру з цегли, від якої відпадає тиньк. Три темні отвори вдають вікна й двері. Мати вишукує воші в дитини, подвір’я викладене бруківкою так, що дідько ногу зламає, крісло перевернуте, знаряддя безладно розкидані. Все загалом є студією занепаду, розпаду, нужди. З якою упертою докладністю цей маляр елегантності й синтезу простежує всі відразливі подробиці, нестерпні деталі. Так малювали натуралісти середини XIX століття, намагаючись розбудити співчуття до долі міського пролетаріату. Але як потрапив до цього завулка нужди вишуканий райця Терборх?