Під час щоденного топтання вуличного бруку та музейного паркету мене не покидала тривожна думка, що мандрівки виявляться безплідними, якщо мені не вдасться потрапити до інтеріору — нутра Голландії, не діткнутого людською рукою, тотожного тому, на який дивився мій колективний герой: голландський міщанин XVII століття — так, щоби ми почали існувати у тій самій рамі, на тлі одвічного краєвиду.
Пропозиції туристичних бюро були банальними й позбавленими фантазії. Розклади руху автобусних агентств позбавлені смаку, наче обіди у вокзальних ресторанах.
Отож, я чекав на чистий випадок, і той випадок трапився мені під спокусливим ім’ям долини ріки Лек.
Долина ця ночвоподібна і така зелена — чорно-зелена, фіолетово-зелена, що все насичується цим густим, вологим кольором, тільки ріка Ейсель зберегла свій попелястий колір, наче штандарт суверенності, перш ніж розчинитися в безмірі інших вод.
Ліворуч від дороги, яка веде до Роттердама, стадо нерухомих вітряків. Тільки цей краєвид я забрав у дорогу мов талісман.
Отож, я в Голландії — королівстві речей, великому князівстві предметів. Голландською schoon означає красивий і чистий водночас, так, наче охайність піднесена була до ранги цноти. Щодня від раннього ранку над усією країною лунає псалом прання, відбілювання, замітання, витрушування пилюки, полірування. Те, що зникло з поверхні землі (але не з пам’яті), те, що захистили шанці горищ, міститься тепер у п’яти регіональних музеях із назвами, наче з казки, — Еде, Апельдорн, Лівелде, Марсум, Гелмонд. Там є столітні млинки до кави, гасові лампи, апарати для осушування боліт та іригації полів, весільні та буденні черевички, інструкції шліфування діамантів і кування гарпуна, моделі крамниць колоніальних товарів, кравецьких майстерень, цукерень, рецепти на випічку та святкові тістечка, гравюра, яка представляє величезну акулу на морському пляжі та три зловісні метеори.
Я запитував себе, чому саме в цій країні з особливою дбайливістю і мало не релігійним пієтетом зберігають прабабусин чіпець, колиску, прадідівський сурдут із шотландської вовни, коловорот. Прив’язаність до речей була такою великою, що замовляли зображення та портрети предметів, аби підтвердити їх існування, продовжити їх тривання.
У численних ренесансних і барокових памфлетах голландці виступають неодмінно як скнари, скупії, одержимі жадобою власності. Однак справжнє багатство тут рідкість. Воно є уділом майже винятково верстви регентів, тобто тих, хто традиційно посідали найвищі державні та провінційні посади. Кальвіністська Церква не пропагує загального убозтва, вона виступає лише проти пишності в уборах, застольних утіхах і блиску екіпажів. На щастя, існувала також низка способів полегшити муки сумління, обтяженого надміром минущих благ, скажімо, шляхом заснування притулків для убогих дітей і старих, завдяки чому постала «соціальна система», яка не має рівних у світі.
Гроші могли бути приводом для гордощів. Поштивий купець Ісаак Лемер промовчав у цвинтарній епітафії про власні цноти та добрі вчинки, натомість згадав, — що може здаватися не надто патетичним як на голос із могили, — про багатство, яке залишив: 150 000 гульденів.
А тепер їдемо на північ, але моря не видно, його заступає кільканадцятиметровий вал піщаного кольору. Внизу, впродовж багатьох кілометрів нечуваний рух, — вантажні авто, бульдозери, люди виглядають так, наче закладають фундамент під Вавилонську вежу. По суті, це піднятий і осушений із дна морського польдер, новий шматок землі, на якому через рік виростуть будинки, з’являться родюча лука та величаві корови.
Голландія є молодою країною, звісно у геологічному масштабі (делювій), і була насправді дельтою, могутньою сумішшю стихій землі й води — Шельди, Рейну і Маасу. Старі мапи наочно показують, як море невблаганно вдирається вглиб суходолу, потужним ударом із півночі, а також від західної провінції Зеландії та Голландії.
У листі до Жермени де Сталь Бенжамен Констан писав: «Цей відважний народ із усім, чим володіє, живе на вулкані, лавою якого є вода». У цьому немає і слова перебільшення. Можна сказати, що у своїй історії Голландія втратила внаслідок повеней більше людей, аніж у всіх війнах. І навіть враховуючи схильність старих хроністів до перебільшень, баланс похмурий. Велика північна затока Зьойдер-Зе постала внаслідок стихійного лиха, забравши 50 000 людських істот. У XIII столітті зареєстровано тридцять п’ять повеней. Можна мало не безконечно продовжувати реєстр цих цвинтарів без надгробків. Вода атакувала також великі міста: Гарлем, Амстердам, Лейден. Коли кільце замкнулося навколо Дордрехта у 1421 році, з вежі було видно тільки водяну пустелю без жодної живої душі.