1596 року перед судом у Амстердамі постав ремісник, звинувачений у єресі. Він був за фахом шевцем, але шевцем незвичайним, адже самотужки вивчив латину та іврит, аби мати змогу студіювати Святе Письмо. Під час цих студій, чинених із притаманною шевцям пристрастю, він дійшов до висновку, що Христос був усього лиш людиною, про що якнайширше сповістив родичів, знайомих, а що гірше — сторонніх осіб. Звинувачення в єресі теоретично могло привести його на багаття, однак, у справу втрутився один із бургомістрів Амстердама, який заступився за аматора-біблеїста, доводячи, що, оскільки Церква вже уділила належного духовного покарання — виключила його зі спільноти віруючих, — немає потреби, аби схильна до помилок людська справедливість ще раз виносила вирок у цій складній справі. Він також сказав, що життя людини не повинно залежати від витончених міркувань теологів.
Зовсім несподівано, 30 червня 1627 року Торентіус був заарештований і запроторений до гарлемської в’язниці.
Спочатку можна було припускати, що вся афера швидко закінчиться, по-перше — батьківським напучуванням трибуналу, по-друге — урочистою обітницею розкаяного грішника виправитися, по-третє — дошкульним штрафом. Однак невдовзі виявилося, що справи набувають фатального обороту, що суд іще перед змагальним процесом вирішив засудити нечестивого митця за будь-яку ціну, суворо і з будь-якого приводу.
Про це свідчила величезна кількість викликаних свідків, серед яких переважали особисті вороги Торентіуса, а було їх без числа. Зізнання стосувалися двох видів злочинів, інкримінованих маляреві, а саме: порушення загальноприйнятих звичаєвих норм і безбожності. У першій справі багатий обтяжуючий матеріал надавали суду слуги будинків, де мешкав митець, власники готелів, принагідні свідки його екстравагантних вчинків.
Отож, один із них бачив таку інтимну сцену — Торентіус із молодою жінкою на колінах. Інший, власник готелю «Під Змієм» у Делфті, розповів зворушливу історію про дівчину, якій маляр кидав у вікно цукерки, аж поки вона не скорилася, а коли завагітніла, зловтішно її покинув, і на домір злого публічно з неї глузував. Також у ролі свідка виступив член відомої родини фан Берестейнів. Він твердив, що Торентіус збирав у заїздах жінок легкої поведінки, покликаючись на лист герцога Оранського — salva guardia[30], — який нібито надав митцеві владу над демімондом усієї Республіки. Ван Берестейн також зізнався, що звинувачений влаштовував учти для поштивих райців і заможних купців, куди запрошував молодих дам із пристойних родин. Після учт усі гуртом віддавалися тілесним утіхам.
Список цих оскаржень — мабуть, правда у них перемішана з плітками, а чесні зізнання з підлими доносами, — можна було б продовжувати, але обмежимося згаданими прикладами. Більш істотною була б спроба відповісти на запитання, чи в контексті пануючих у ті часи стосунків Торентіус і справді був нестерпним типом, злісним різновидом моральної потвори?
Англійський посол Вільям Темпл, уважний спостерігач життя нідерландців, зауважив, що сама фізична конституція обумовлює їхній темперамент і риси характеру. Від природи розважливі, помірковані, вони, за незначним винятком, не відзначалися надмірною пристрасністю. У Республіці суворість кальвінізму лагодив всезагальний дух толерантності. Поруч зі зразковою міщанською, філістерською моральністю існував і значний маргінес вольностей. Хтось влучно зауважив, що така люба голландцям свобода мала за джерело радше ненависть до насильства, ніж захоплення абстрактними гаслами, чим вирізнялися і вирізняються революціонери всіх мастей. Імпозантні здобутки Голландії у царині демократії більшою мірою захищали звичаї, а меншою — інституції. Схоже, толерантність зазвичай закінчувалася там, де натрапляла на крайнощі, скажімо вияви відвертого маловірства. У 1642 році в амстердамській в’язниці опинився такий собі Франк ван ден Мере, який не вірив у божественність Христа і безсмертя душі. Відсидівши сім місяців, він вийшов на волю.
Звичаєвість, особливо на селі, була суворою, а вибір майбутньої дружини та заручини регулювали приписи, засновані на старовинних звичаях, і, про всяк випадок, відбувалися вони під чуйним оком дорослих. Молодь, певна річ, віддавала перевагу менш формальним знайомствам — на ковзанці, у затишних куточках лісу чи морського узбережжя, навіть у церкві, — проти чого гримали з амвонів пастори, а треба сказати, що вони втручалися до всіх можливих і неможливих повсякденних справ — боролися з театром, курінням тютюну, споживанням кави, пишними похоронами, пишними весіллями; засуджували довге волосся у чоловіків, срібні полумиски, навіть недільні прогулянки за місто. Віруючі вислуховували це з побожною міною і робили своє.