Суд не бажав зауважити простого факту, що балакучий від природи маляр, збуджений вином і веселою компанією, яка домагалася екстравагантних вибриків, провокував, скандалив, плів сім мішків гречаної вовни, словом, розважав співрозмовників не завжди у найкращому стилі. Що гірше, до уваги не бралися голоси на користь звинуваченого. Молодий маляр із Делфта, Крістіан ван Коувенберх, і його батько зізналися під присягою, що впродовж шестирічного знайомства не почули з уст Торентіуса жодного блюзнірства, навпаки, майстер завше з запалом боронив істини віри та ганив соцініанів й інших відступників. Такого роду зізнання суд кваліфікував nihil, тобто відкидав без пояснення причин.
Торентіус залишився наодинці. Всі законні гарантії, які належать оскарженим, були відхилені, бо провадився надзвичайний судовий процес, що навіть не передбачає присутності адвокатів. Акт оскарження містив 31 звинувачення; найчастіше закиди стосувалися єресі та образи Божої гідності.
П’ятикратно допитуваний, востаннє 29 грудня 1627 року за надзвичайних обставин, про які дещо далі, Торентіус, усвідомлюючи, що у цій грі ставки найвищі, боронився рішуче, логічно й переконливо. Так, він часто користувався послугами різних дівчат, бо як маляр міфологічних сцен (рідкісний у Голландії жанр) постійно шукав натурниць, схильних позувати оголеними, бо такий, а не інакший убір уподобали собі олімпійці. Якщо організовував учти в певних закладах, які не втішалися найкращою славою, то запрошував туди винятково дорослих чоловіків, котрі б мали усвідомлювати, що не приходять туди розв’язувати таємниці буття. Отож, він не був розбещувачем у поточному значенні цього слова.
З усією енергією та рішучістю він відкидав закиди щодо питань віри: він ніколи не ображав Бога, ні не ганив догматів. Звісно, траплялося, що він дискутував про питання релігії з пристрастю і проникливістю, породженими неспокоєм сумління, але власне це свідчить на його користь, бо ж ці проблеми були для нього надзвичайно важливими. Так само чинили й інші громадяни. Дивна річ: під час слідства звинувачення у приналежності Торентіуса до таємного товариства наче випарувалися. А це ж бо була вихідна точка всієї справи.
На тлі голландських судових хронік XVII століття процес Торентіуса належить до найскладніших, найпохмуріших, морально відразливих. Особливо від миті, коли було вирішено вжити до оскарженого засоби фізичного насильства.
Будучи не в змозі змусити Торентіуса визнати вину, суд постановив зламати його тортурами. Цей засіб належав до репертуару ненависної інквізиції і вживався все ще тільки до посполитих кримінальників, а під цю категорію звинувачений аж ніяк не підпадав. Гарлемські судді, мабуть, усвідомлювали, що зайшли занадто далеко, тому звернулися з листом до п’яти видатних юристів з Гааги, прохаючи висловити їх думку щодо припустимості у даному випадку таких суворих засобів слідства. І п’ятеро славних правників відповіли, що стосовно тих, хто припустив важкої образи Божої гідності, застосування тортур є законним засобом.
«Коли будь-що вирветься з моїх уст, якщо ви завдасте мені страждань, — то буде неправдою», — нібито кричав мистець своїм катам. І трапилася дивовижна річ — знаряддя для примусових зізнань виявилися безсилими. Торентіус не визнав інкримінованих йому злочинів.
28 січня 1628 року був оголошений вирок — спалення на вогнищі та повішення трупа на шибениці. Суд, наче вражений власного жорстокістю, замінив кару на 20 років в’язниці. Це було рівнозначно повільній смерті у льоху.
До честі голландської громадськості треба визнати, що цей жорстокий вердикт мав широкий розголос, викликав обурення, хоча, певна річ, не бракувало голосів задоволених святош. З’явилися численні листівки, автори яких таврували весь процес як повернення до практики іспанських окупантів. Видатні юристи протестували перед міською владою, доводячи, що під час слідства і судового процесу систематично порушувалися правні гарантії, покликані захистити оскарженого, на що прокуратура незворушно і без найменших докорів сумління просто відповідала, що тягар вчинених злочинів виправдав надзвичайні заходи у справі Торентіуса.
Навіть намісник Голландії герцог Фрідріх Генріх жваво цікавився всією справою. Ще під час судового процесу — на його перебіг він не міг мати жодного впливу — герцог домагався безстороннього розгляду справи, а після винесення вироку, засновуючись на повідомленнях приятелів засудженого маляра, які переказали йому, що Торентіус перебуває у повній ізоляції від світу, без медичного догляду і можливості фахової діяльності, намісник запропонував звільнити мистця з в’язниці. Він обіцяв, що накаже підшукати інше, більш відповідне місце ув’язнення, де засуджений знайде опіку, нагляд, а також необхідні умови для праці.