Дальшу долю маляра ми можемо відтворити лише в дуже загальних рисах. Про його побут в Англії годі сказати щось певного. Схоже, що на землі своїх рятівників невиправний Торентіус продовжував вести давній спосіб життя. Так, принаймні, можна інтерпретувати таємничу згадку про нього — giving more scandal than satisfaction[36], — на яку натрапляємо у книжці Гораса Волпола Painters in the Reign of Charles I[37].
З явним божевіллям межує його повернення до Голландії. Він несподівано об’явився тут 1642 року, і справді важко сказати, на що він сподівався, — чи на те, що йому дарують провину, і повториться біблійна оповідь про блудного сина? Прецінь він аж занадто добре знав про запеклу ненависть гарлемських міщан. Отож, не виключено, цей вигнанець просто був змушений покинути місце свого притулку, і йому не залишилося нічого іншого, як повернутися на батьківщину та працею заслужити на кращу пам’ять нащадків. Також цілком імовірно, що Торентіус вирішив викликати долю на останній герць, знайти старих друзяк і пережити з ними кілька шалених ночей, повернути молодість фавстівським жестом, чого б це не коштувало. Не виключено, врешті, що він відчув себе смертельно втомленим вигаданою ним самим грою, і йому було байдуже, що буде далі, і чим закінчиться вся ця галаслива та навіжена повість.
А спіткало його те, що кожен легко міг передбачити. Другий процес, про який майже нічого не відомо, крім того, що мистець повторно зазнав тортур. Зламаний, Торентіус помер у рідному Амстердамі 17 лютого 1644 року.
Доля Торентіуса нагадує роман, але який — авантюрний, шахрайський, алегоричний? До нашого героя неможливо прикласти будь-які формули, дефініції, традиційні способи опису — так, ніби єдиним його посмертним прагненням було дурити нас, повторюючи, що він — гість нізвідки, без предків, без наступників і без роду, мешканець безмежжя.
Було б лише скромною констатацією, наближенням до загадки Торентіуса хіба на півкроку, якби ми сказали, що він був інакшим, зовсім несхожим на решту громадян Республіки тих часів. Виклично барвистий птах серед однобарвних птахів. Власне життя він, мабуть, трактував як творчість, матеріал, якому надавав незвичайної, вишуканої форми, і власне задля цього руйнував усталені конвенції, приголомшував і розбещував.
Йому належиться титул і сумна честь предтечі, адже у і ньому було щось від маркіза де Сада, а також від poètes maudits[38] XIX століття, а якщо сягнути до ближчих аналогій, — від сюрреалістів. Торентіус випереджував свій час, наче домагаючись навзамін за незвичайні твори виняткового статусу для мистця, а це ніяк не уміщалося в головах порядних міщан, включно з міщанами-малярами. Тому він був приречений на поразку.
Для нас він залишився творцем єдиного образу, курйозним випадком на пограниччі політики, історії, звичаєвості та мистецтва.
Що сталося з його творами? Існує небезпідставне побоювання, що вони розділили долю автора, себто були знищені. Однак, то тут, то там, у переліках і спогадах сучасників можна натрапити на їхні сліди. Крам, письменник першої половини XVII століття, згадує про Портрет теолога. Образ складався з двох суміщених рухомих поверхонь; коли відсували першу, де було зображено поштивого дослідника божественних справ, здивованим очам глядачів відкривалася «навдивовижу майстерно виконана сцена в публічному домі». Непогано.
У реєстрі збірки Карла І ми знаходимо загальний, але достатній для міркувань запис про три образи Торентіуса: «One is an Adam and Eve, his flesshe very ruddy, theye show there syde face. The other is a woman pissing in a mans eare. The best of those 3 is a young woman, sitting somewhat odly with her hand under her legg[39]».
Багато творів мистецтва приречені на потаємне життя, і те, що ми оглядаємо в загальнодоступних музеях і галереях, є лише частиною вцілілого набутку минулого. Недосяжна решта холоне у неприступних лабіринтах, скарбницях, сховках уперемішку з цінними паперами, — їх ревно стережуть не завше освічені колекціонери. Тому не виключено, хоча шанси незначні, що якогось чудового дня вигулькне новий твір Торентіуса.
1865 року на паризькому аукціоні був проданий його образ — мабуть підписаний, бо в ті часи він перебував у нетрях забуття. Відома лише назва полотна — Діана й Актеон. Не збереглися ні репродукція, ні навіть опис твору. Ситуація змінюється мало не радикально, як за помахом чарівної палички, — предмет нашої розвідки підштовхує до використання чорнокнижної термінології, — коли чудовий знавець голландського мистецтва Бредіус публікує у 1909 році піонерську монографію про маляра. Через чотири роки було відкрито Натюрморт із вудилом, — за доволі незвичайних обставин, що не мусить дивувати, адже було ніби останнім жартом із того світу. Картина кілька століть служила накривкою для бочки з родзинками.
36
38
39