Обдарований велетенською силою, від природи він був мовчазним, лагідним і сумним. У нього не було друзів, його уникали дівчата. Найдужче він полюбляв сидіти у кутку хати і спостерігати, як у стовпі сонячного світла вирує курява.
Родичі не дуже його затримували, тож Геріт вирішив піти у світ і зробити зі своєї аномалії фах. Тому він мандрував від села до села, з міста до міста, і на ярмарках та селянських святах ламав підкови, гнув залізні штаби, легко, наче м’ячики, підкидав бочки, повні пива, голіруч спиняв на бігу схарапудженого румака. Геріт запекло боровся з конкуренцією інших вибриків природи — двоголовою свинею, собакою о шести лапах, конем, який уміє рахувати, а також штукарями, линвоходами, ковтачами розтопленої сірки, паяцами з випханими черевами, котрі падали обличчям у болото.
Серед шарлатанів, ворожбитів і щуроловів, під оглушливий вереск бубнів і труб, вигуки танцюючих хороводів, запахи м’яса, часнику й солодкого печива Геріт височів, наче щогла, та саме час сказати, що заробляв він небагато. У його блакитних очах крився сум батька численної родини. Численною родиною Геріта було здоровенне, завше голодне тіло.
Одного осіннього ранку 1688 року Довготелесого Геріта знайшли у провулку неподалік Ніве Граст у Гарлемі. Він лежав обличчям до землі. Його кубрак був просякнутий дощівкою та кров’ю. Велетневі завдали кілька ударів ножем. Убивць либонь було чимало, а лляний мішечок із грошима на грудях давав підстави для припущень, що то не було убивство задля пограбування. Тіло віддали Лейденському університетові, тож Геріт навіть не мав поштивого похорону. Тільки й того, що кілька проповідників згадали про вбивство у своїх казаннях, а один із них, якого понесло у риторичному завзятті, сказав, що Герітові завдали стільки ж ударів, як Юлієві Цезареві. Невідомо, в чому мала полягати ця піднесена аналогія.
Можливо, проповідник хотів натякнути, що здоровий республіканський дух з однаковою ненавистю ставиться і до імператорів, і до велетнів.
Портрет у чорній рамі
Не знаю, чому ті літні панове обирали саме мене і підсідали у барах, кав’ярнях, на лавах у парку, щоб я слухав їхні довгі монологи, помережені назвами екзотичних островів і океанів. Ким вони були тепер? Банкрутами, позбавленими багатства й влади. Свою роль вигнаних князів вони грали з вправністю старих, рутинних акторів. Одне треба визнати — ці панове не були сентиментальними. Вони знали, що не можуть сподіватися ні на права, ні на співчуття. Тож відгороджувалися від навколишнього світу зверхньою погордою.
Вони належали до однієї раси, становили, якщо так можна висловитись, особливий різновид роду людського. Їх зраджували хижі обличчя, а також одяг, старомодна, обшарпана елегантність — врятований від потопу капелюх фантастичного кшталту, хустинка у верхній кишені піджака, краватка з великою перлиною, шовковий шарф, що старів разом із ними і тепер нагадував конопляну мотузку, обкручену довкола шиї.
Слухаючи їхні оповіді, я думав про молодого, двадцятирічного чоловіка, який через кілька днів після Різдва Христового 1607 року на покладі корабля Ост-Індської Компанії вирушив у дорогу на Далекий Схід. Його звали Ян Пітерзсон Кун, він був сином дрібного крамаря з Горна. Куна очікувало неабияке завдання — інспекція голландських колоній на Яві та Молукських островах, надсилання рапортів про стан і перспективи торгівлі, а також про політичну ситуацію на цих віддалених землях, де зіштовхувалися між собою інтереси великих колоніальних держав. Таким безневинним і несуттєвим був початок цієї епопеї.
Важко сказати, чим керувалися панове з Компанії, обираючи саме цього юнака з мізерним досвідом. Чи був то сліпий випадок долі, а чи вирішальним чинником стало його обличчя, відоме з пізніших портретів, обличчя з рисами іспанського войовника, обличчя запекле, владне, непроникне.
А в колоніях було зле, про що Кун повідомляв у своїх численних рапортах, написаних із пристрастю і завзяттям апостола Білої Цивілізації. Населення деморалізоване і не певне своєї долі, склади, контори, форти й пристані перебували у жалюгідному стані, корупція та пияцтво сягнули загрозливих розмірів. Усе це діється на очах у тубільців, які тільки й чигають на слушну мить, аби підрізати горло загарбникам.
Тому Кун вимагає зброї та війська. «Ваші Високості, — пише він у одному з листів до Компанії, — повинні знати, що ми не можемо провадити війни без торгівлі, ні торгівлі без війни». Він також домагається, щоб до колоній прислали молодих, морально бездоганних, працьовитих голландців, покликаних замінити звироднілих desperados[52]. Він просить своїх зверхників — нечувана річ — прислати чотирнадцятирічних дівчат із голландських сирітських притулків, які в майбутньому стали б цнотливими дружинами колонізаторів.