Після тих історичних трапунків життя точилося своєю чергою. Справи йшли чудово, от лише Ян завдавав батькам безугавних клопотів і гризот: не вчився, тікав із дому, обертався у товаристві невиправних лобуряк. Одначе гулящий син завше повертався у лоно родини, і тоді відбувалася біблійна сцена, сповнена сліз, каяття і вибачень. Здавалося, справи нарешті влаштуються сприятливо для всіх. Тільки Анна слабувала, тож було вирішено прийняти третю служницю; з-поміж багатьох кандидаток вибрали молоду фризьку селянку на ймення Юдіт.
Вона не була сліпучо вродливою, але її зовнішність будила в душі господаря дому невиразні й лагідні спогади про далеке дитинство. Він дуже її любив і дарував, прохаючи, аби вона нікому нічого не казала, стрічки та шпильки, які чудово пасували до її рудого пухнастого волосся. Корнеліс виблагав у дружини дозвіл, щоб Юдіт допомагала йому ввечері у крамниці. Таке, що вони залишалися на самоті й замикали двері на ключ, могло трапитися двічі або тричі. Проте, лихі язики сусідів пліткували про моральний розклад. Анна страждала підкреслено виразно і мовчки.
Корнеліс почав частіше навідуватися до цирульні. Він годинами грав на флейті, став говірким, галасливим і надміру веселим. Одного дня він зізнався Анні, що хоче замовити портрет. Йому нарадили маляра, який мешкає на Розенхраст, і є, чи, може, був, відомим портретистом, а також творцем образів на релігійні теми. Святково одягнений Трост навідався до маляра. Прізвище майстра не трималося йому голови, проте перехожі вказали потрібний будинок. Маляр прийняв його не надто ґречно. Очі він мав близько посаджені, вони прошивали навиліт, а руки огрубілі, мов у різника; одягнений був у довгий поплямований фартух, а на голові мав дивацький тюрбан. Усе це ще можна було б стерпіти, втім ціна, яку заправив за портрет той нахаба — 300 флоринів, спантеличила Корнеліса (він одразу ж перевів суму на лікті добірної вовняної тканини). Запанувала клопітка мовчанка. Врешті маляр сказав, що може намалювати Корнеліса в личині фарисея, і тоді ціна буде значно нижчою. Тут, однак, заграв уражений гонор продавця тканин. Трост хотів, щоб його зобразили таким, яким він був — на вершині успіху, в лагідному блиску щастя, але без марних символів і декорацій, із власного великою головою, увінчаною кучмою волосся, з проникливими очима, які довірливо дивляться у майбутнє, м’ясистим носом, губами ласуна, а також міцними, опертими на раму картини руками, яким можна довірити не лише справи фірми Йонх, Трост і Син, а й долю міста (в ті часи Корнеліс мріяв про посаду бургомістра). Не дивно, що угода про створення картини так і не була укладена. Пізніше хтось підказав йому прізвище іншого славетного портретиста з Гарлема, однак він до нього так ніколи і не потрапив, — Троста тоді обсіли поважні клопоти й турботи.
Не знати звідкіля й коли приходить буря, яка розхитує підвалини дому (а здавалося, що вони такі непорушні), і в різкому світлі блискавки виринає марнота плодів, мозольно накопичуваних упродовж усього життя. Ян, єдиний син і надія, майбутній спадкоємець фірми, всерйоз утік із дому. Він зоставив листа, що подається на корабель, навіть назву його подав, але незабаром виявилося, що такого корабля немає й не було. Тож, залишалося тільки похмуре припущення, що хлопець, а властиво вже дорослий чоловік, пристав до піратів, до тих нікчем, які викидають за борт Біблію, вервицю і корабельний щоденник, аби життя своє, сповнене злочинів, закінчити у в’язничних льохах чи на шибениці.
Вперше Трост відчув себе скривдженим і приниженим. Анна, щоправда, також страждала, проте спокійно, в глибині своєї непроникної материнської істоти. Натомість розлоге страждання Корнеліса охоплювало багато сфер душі: він був уражений несподіваним ударом фортуни, раніше зичливої, а тепер раптом повернутої своїм справжнім, глумливим обличчям; він відчував себе позбавленим доброго імені та заслуг, постійно повторюючи подумки жорстоку фразу: «Я вже тільки батько злочинця»; він втратив віру в єдину форму людського безсмертя, втілену в надії, що у реєстрі гільдії торгівців сукном віками повторюватиметься прізвище Трост, оповите людською шаною та довірою.
На лихо, скандал із Юдіт (Корнеліс був переконаний, що не було жодного скандалу) набував дедалі ширшого розголосу. Справді, він щоразу довше залишався з нею після закриття крамниці, а це давало достатній привід для пліток. Знайомі відповідали на привітання, примруживши око і пустотливо посміхаючись, що, мабуть, мало б означати: «Ну-ну, ми й не припускали, що ти такий відчайдух». Натомість, під час відправи у церкві сусіди по лаві воліли постояти поруч на кам’яній підлозі, аби дати зрозуміти, що пустка, яка його оточує, — це вираз суворого попередження. Тож, задля добра фірми Трост вирішив позбутися дівчини. Він особисто пішов із нею на площу, звідки у напрямку Горна вирушали вози, по-батьківському її обняв, втиснув у руку 14 флоринів і 8 стейверів.