Олег Романчук
Науково-популярна література в Україні: втрат більше, ніж здобутків
Як і в дитинстві, нас продовжує хвилювати питання: «Звідки ми взялися?» Якщо не брати під увагу версії створення гомо сапієнса з глини, то серйозного розгляду заслуговують «мавпяча версія» і версія про космічне походження. Остання має кілька варіантів, зокрема і варіант участі в нашій долі якогось Вищого Космічного Розуму. Чи будемо називати його Богом або якось інакше, суттєвої ролі не грає. Версія космічного або божественного походження людини поки що не може бути підкріплена ні логікою, ні науковими спостереженнями. Тому ми і звертаємось до інтуїції та підсвідомості. Можливо, підсвідомість наша щось інше, ніж свідомість, можливо, це щось значно більше. У підсвідомості інша логіка, ніж у свідомості з оперативною пам’яттю. І цілком можливо, що осяяння людські — не що інше, як прориви підсвідомості у свідомість. Погодьмося, що ТАМ (у підсвідомості) таки щось є! І це «щось» ось-ось заявить про себе у повний голос, і наближення цього моменту ми починаємо вже майже фізично відчувати, дедалі частіше зіштовхуючись із незрозумілим і загадковим, що йде зсередини нас самих, що вносить хаос у наші звичні уявлення про простір і час. Ми починаємо здогадуватися, що живемо у вельми складному самоорганізуючому світі, пронизаному ще не відомими нам каналами-комунікаціями, якими струмують потоки енергії та інформації, і що ми лише незначна частинка, яка зв’язана невидимими нитками в Загальній Гармонії Космосу, і що в цій гармонії починають суміщатись в єдине ціле такі поняття, як рівновага, впорядкованість і моральність.
Якщо гомо сапієнс виник у всесвіті під впливом гармонії простору, то існувати міг би тільки за умови сумісності із Загальним Буттям—виникнення в Системі несумісного з нею елемента неминуче закінчується знищенням його. Ця сумісність якраз і є моральністю в широкому сенсі слова.
Людина є частинкою природи, але частинкою особливою. Природа за своєю сутністю перебуває за межами понять Добра і Зла, оскільки в своїй основі вона сумісна і моральна., Здійснивши гріхопадіння і покуштувавши заборонений плід Дерева пізнання, плід Добра і Зла, пізнаючи їх, людина вчиться творити Добро і Зло, відтак удосконалюється в майстерності творення того й того. Творячи, вона змінює Реальність, причому, стаючи дедалі могутнішою у творенні, змінює її дедалі більше, і може так статися, що зміна Реальності призведе до того, що нова Реальність стане несумісною з існуванням самої людини, якщо діяльність її залишатиметься аморальною.
Уважно проаналізувавши останні події у всьому світі, зокрема на території колишнього СССР, можна дійти однозначного висновку: людство вкрай неохоче розлучається із власною глупотою. У своєму розвиткові воно наблизилось до критичної межі. Перед людством постав доволі високий поріг, який воно повинне переступити і перетворитися в якісно нову структуру або загинути. Якщо взяти до уваги, що біосфера є складною самоорганізуючою системою з механізмами підтримування гомеостазів і апаратом розпізнання «шкідливого» агента — джерела збурливого впливу, яким, безперечно, є людина, то імовірним видається, що людство знищить сама природа, увімкнувши на повну потужність віковічний механізм регуляції — мікросвіт бактерій та вірусів, уготовивши гомо сапієнсу конгломерат епідемій, з якими сучасна медицина не впорається. Це й не дивно: механізми збурення мікросвіту (отрутохімікати, котрим притаманний мутагенний характер, підвищена радіація тощо) вже давно увімкнуті людиною…
Десять тисяч років культури і цивілізації, очевидно, цілком достатній термін, щоб зробити висновки і не повторювати минулих помилок, щоб зрозуміти закони розвитку цієї велетенської самоорганізуючої системи, яка називається людством, щоб керуватися цими законами, а не йти всупереч їм.
Так, людина — біологічна істота, і їй притаманні всі вади, бажання, емоції, інстинкти, що випливають з її біологічної природи. Позбутися їх неможливо, як неможливо змінити біологічну природу. Але в людини є ще розум, і цей розум повинен знайти той єдиний шлях розвитку, що гарантував би їй самозбереження і як людині — істоті біологічній з усіма її бажаннями, і як носію розуму.
Розібратись в цьому масиві запитань і загадок, пошуку відповідей на злободенні питання Буття без спеціальної і без науково-популярної літератури не обійтись. Держава муиить це зрозуміти. Принаймні українські вчені це добре розуміють. І справді: «Світовий досвід показує: життєвий рівень усіх верств населення, загальна соціально-економічна ситуація в країні визначаються мірою освіченості суспільства і його ставленням до інтелектуальних цінностей. Лише інтелектуально багате суспільство є гарантом високого рівня життя народу і процвітання держави, навіть за відсутності енергоносіїв, корисних копалин та інших дарів природи. Ані багатства надр, ані родючі землі, ані ідеальний клімат, ані туристична принадність не в змозі зрівнятися за могутністю та суспільною значущістю з потенціалом людського розуму. Загальносвітовою тенденцією стає стрімке скорочення проміжку часу між ключовими етапами науково-технічного прогресу: відкриттям (винаходом), доведенням його до стадії технології і впровадженням у виробничий процес. Конкуренція, що дедалі більше загострюється, призводить до того, що винахідник виступає невід’ємною і головною складовою циклу розвитку всіх без винятку систем, створених людьми. Людський інтелект, таким чином, стає безпосередньою і головною продуктивною силою постінформаційної технологічної доби» (Валерій Врублевський, Осип Мороз, Юрій Саєнко).
Еволюційний розвиток земної цивілізації не терпить розривів. Одну з ланок безконечного ланцюга знань і відкриттів повинні викувати і громадяни суверенної Української держави, зокрема її підростаюче покоління. При цьому розмаїття науково-популярної літератури цілком закономірно може виконати роль своєрідної наковальні дальшого прогресу людства.
«Науково-популярна література — твори про досягнення суспільних, природничих і технічних наук, про видатних політичних і державних діячів, творців духовних цінностей, адресовані широкому колу читачів… Науково-популярна література видається як для висококваліфікованих спеціалістів іншого профілю, так і для малопідготовлених читачів, зокрема для підлітків і дітей. Величезними тиражами виходять написані в різних жанрах книги з основних проблем фундаментальних і прикладних наук, біографії діячів науки, літератури і мистецтва, описи подорожей… Академія наук СССР і академії наук союзних республік видають науково-популярні серії книжок з усіх галузей знання. Всесоюзне і республіканські товариства «Знання» — брошури під девізом «Нове в житті, науці і техніці». Вчені, письменники, новатори виробництва розповідають про досягнення вітчизняної і зарубіжної науки…»
Так у 1982 році УРЕ стисло прояснила суть і завдання науково-популярної літератури. Поява цієї статті в Українській радянській енциклопедії, либонь, не випадкова. Вище керівництво СССР добре пам’ятало як 1963 року спеціальна комісія Управління з науки і техніки США і Національного наукового фонду США доповіла американському президентові: «Добробут нації та обороноздатність країни зараз визначаються зовсім не сировиною, не мінеральними та іншими природними ресурсами і навіть не капіталом. Вирішальним джерелом економічного зростання дедалі більше стають знання, а також індивідуальна та суспільна здатність їх використання. Носії й генератори нових знань — вчені, конструктори, інженери, лікарі, педагоги та інші спеціалісти. Тому центр ваги в політичному, воєнному та економічному протистоянні світових держав дедалі сильніше зміщується у сферу вищої освіти. Країна, яка не володіє системою освіти, здатною підготувати кадри вищої кваліфікації, неминуче відстане в техніці й технології. В політичному суперництві вона не має шансів на успіх». Тодішній американський президент Джон Кеннеді, як відомо, зробив правильний висновок. Згодом Рональдові Рейгану приписали афористичний вислів: «Ми даємо гроші на науку не тому, що ми багаті, а ми багаті тому, що даємо гроші на науку».
Не обійшли своєю увагою проблему видання науково-популярної літератури тоді, на початку 60-х минулого століття, і відомі совєтські вчені, письменники і журналісти. Так видатний вчений, чудовий популяризатор науки, широко знаний письменник-фантаст Іван Єфремов у далекому 1961 році на сторінках журналу «Природа» писав: «Успіх наукової популяризації лише підкреслює, що минув час, коли для пропаганди наукових знань доводилось постачати їх мандрівною, пригодницькою чи детективною декорацією. Тепер у сумі накопичених знань і своєї дієвості наука цікава сама по собі… З чимраз більшим поширенням знань і вторгненням науки в життя суспільства, дедалі вагомішою ставатиме їхня роль в будь-якому виді літератури». Думки ці сьогодні звучать по-особливому актуально.