Враховуючи непересічну важливість цих покладених на суд обов’язків, судова влада має бути організована і улаштована так, щоб уміле і справедливе ставлення з її боку до застосованого права було по можливості забезпечене. Саме тому закон встановлює цілу низку умов, яким мають відповідати особи, що займають суддівські посади. Однак ніщо так сильно не впливає на якість правосуддя як незмінюваність, незалежність та недоторканність суддів. А. Коні писав, що «становище, за якого суддя може зовсім не думати про свій завтрашній день, а думати лише про завтрашній день підсудного йому обвинуваченого, є однією з кращих гарантій правильності винесених таким суддею вироків». Про ту ж незмінюваність відомий німецький вчений Рудольф фон Ієрінг пише: «Літописи юстиції багаті на приклади істинного героїзму з боку суддів, що боролися супроти впливів сильних світу цього аж до втрати суддівського крісла; однак найбільшою мірою важливо і для інтересів суспільства, і для інтересів приватних осіб, щоб справедливі рішення і вироки не були кожен раз актами героїзму з боку суддів, а спокійними судженнями пересічної людини, якій надано можливість не боятися загроз від можновладних людей і не прислухатися до нашіптувань із-зовні, а обов’язки якого визначені чітко і ясно: знати закон, рахуватися із фактами і керуватися совістю».
Отже, наукою цивільного процесу вимога незмінюваності суддів називається кращою гарантією їх безсторонності, для реального захисту приватних осіб від будь-якого посягання на їх права, з чийого б боку такі посягання не виходили, — захисту без упередженості.
Таким чином, цивільний процес — це урегульована цивільним процесуальним правом діяльність суду, осіб, що беруть участь у справі та інших учасників судового провадження, а також органів виконання судових ухвал з розгляду і вирішення цивільних справ, а також виконання прийтяни в результаті такого розгляду рішень.
Якщо ключовим елементом організації суду для провадження ним справедливого і ефективного судового процесу є принцип незмінюваності, недоторканності та незалежності суддів, то основною засадою самого цивільного процесу, яка посилює неупередженість і безсторонність правосуддя, є принцип змагальності учасників цивільного процесу, більшість аспектів якого були вироблені ще в римському праві:
• Nemo judex sine actore. Немає позивача, немає і суду, тобто провадження по справі припиняється в той момент, коли позивач відмовляється від свого позову.
• Audiatur et altera pars. Нехай вислухають і протилежну сторону. Кожна сторона має рівне право говорити і слухати в судовому засіданні.
• Neprokedat judex ex officio. Суддя не має службових обов’язків, пов’язаних із збором доказів. Тому він не має права збирати докази за власною ініціативою та залучати інших осіб до участі в процесі. Це право є виключною компетенцією сторін процесу.
• Quod non est in actis est in mundo. Чого немає в справі, того немає і у світі. Всі факти повинні бути зафіксовані у документах, які може вивчити суд.
• Judex ne eat ultra petita partium. Суд не може виходити за межі вимог сторін.
• Jura novit curia. Закони знає суд, тобто суду краще знати, які закони слід застосувати за результатами розгляду заявленого спору незалежно від факту наявності чи відсутності посилання на ці закони з боку самих сторін.
• Sententa ferri debet secundum allegata et probata, non secundum conscientiam. Рішення у справі має бути постановлене на підставі представлених суду і доведених обставин, а не за переконанням совісті (розсуду).
Право на справедливий судовий розгляд є фундаментальним правом людини. Його розвиток та регламентація здійснювалися у контексті формування уявлень про права і свободи людини.
Перше закріплення ідей щодо прав людини пов'язується з англійською Великою хартією вільностей 1215 р. У тексті зазначеного правового документа певною мірою знайшло своє закріплення й право на справедливий судовий розгляд, яке передбачалося ст. 39: «Жодна вільна людина не буде заарештована або ув'язнена, позбавлена володіння або будь-яким іншим способом знедолена ... інакше як за законним вироком рівних їй і за законом країни».
Подальший розвиток ідеї прав людини, у тому числі й права на справедливий судовий розгляд, можна знайти у «Петиції про права» (Англія, 1628 р.), Habeas Corpus Act 1679 р.