— особи, які беруть участь у справі, можуть брати участь у справі особисто або через представників;
— кожна особа зобов’язана доказати факти, на які вона покликається;
— у разі невиконання процесуальних обов’язків або нездійснення процесуальних прав для особи настають небажані для неї правові наслідки.
2. Учасниками «змагань» є, насамперед, сторони, але не лише вони. Змагальність характерна для процесуального статусу інших осіб, які беруть участь у справі: третіх осіб, судових представників, органів, які звертаються до суду на захист прав та інтересів інших осіб. Ці особи теж мають власні інтереси у справі, матеріальні або процесуальні, тому теж зацікавлені у доведені суду своєї позиції.
3. Основний зміст принципу змагальності наведено у п. 3 коментованої статті: кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень. В цій нормі сформульоване правило, яке сформувалося ще в римському праві — «Хто стверджує, той і доводить».
В окремих випадках, прямо передбачених законом, особа звільняється від обов’язку доказування обставин, що мають значення для справи. Ці випадки передбачені ст. 61 ЦПК.
Гарантією реалізації в цивільному судочинстві принципу змагальності є широке коло процесуальних прав, якими наділені особи, які беруть участь у справі: знайомитися з матеріалами справи, знімати копії, подавати суду докази та брати участь в їх дослідженні, ставити питання іншим учасникам процесу, заявляти клопотання, давати усні та письмові пояснення суду тощо.
Від ефективності використання цих процесуальних прав залежить не лише хід судового процесу, але часто і його результат. Наприклад, нездійснення позивачем права на участь в судових засіданнях може призвести до небажаного для нього наслідку — залишення позовної заяви без розгляду.
4. Принцип змагальності послідовно відображається в багатьох інших нормах ЦПК, насамперед тих, що стосуються доказування та судового розгляду.
Гарантіями реалізації принципу змагальності є відповідальність за неподання доказів на вимогу суду особами, в яких ці докази знаходяться, встановлення процесуального порядку подання доказів, обов’язок суду витребувати докази за клопотанням зацікавлених осіб, порядком повідомлення учасників процесу про час та місце розгляду справи.
5. Змагальність сторін не означає пасивної позиції суду, що розглядає справу. Саме суд остаточно визначає коло фактів, які слід встановити по справі (предмет доказування), визначає які обставини кожна з сторін повинна довести, пропонує сторонам подати докази, якщо їх недостатньо.
В п. 4 коментованої статті зазначено як саме суд сприяє всебічному і повному з’ясуванню обставин справи. Таке сприяння полягає у роз’ясненні особам, які беруть участь у справі, їх прав та обов’язків (це суд робить в підготовчій частині судового розгляду — ст. 167 ЦПК), попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій (наприклад, правові наслідки відмови від позову — ч. 2 ст. 174 ЦПК) і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом (наприклад, витребування доказів — ст. 137 ЦПК).
Стаття 11. Диспозитивність цивільного судочинства
1. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
2. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги.
3. Суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє.
1. Диспозитивність (від лат. Dispono — розпоряджаюся) — це надання особам, які беруть участь у справі, можливості вільно розпоряджатися своїми матеріальними та процесуальними правами на власний розсуд.
Зміст принципу диспозитивності розкривають через такі положення:
— хто хоче здійснити свої права, повинен сам потурбуватися про це;
— особа, якій належить право, може від нього відмовитися;
— нікого не можна примушувати пред’явити позов проти своєї волі;
— суд не повинен виходити за межі вимоги сторін, за винятками, встановленими законом;