9. Після прийняття Конституції зберегли чинність акти Верховної Ради України під назвою «Основи» (Основи законодавства України про охорону здоров'я [69], Основи законодавства України про культуру [58]). Такі «Основи» підписувалися Президентом, тобто приймалися в порядку, встановленому для законів, і ніхто не має сумнівів в їх юридичній силі як законів. З'явився досвід прийняття Верховною Радою «Основ» і після прийняття Конституції. Щодо їхньої юридичної сили як законів можливі сумніви, оскільки вони офіційно законами не називаються. Тому було б доцільно, щоб Верховна Рада приймала закони про затвердження актів під заголовком «Основи». Це ж стосується і кодексів, що приймаються Верховною Радою. На їх юридичну силу як законів необхідно вказати прямо, а не вважати це само собою зрозумілим.
10. Конституція [1] передбачає прийняття Верховною Радою постанов та інших актів, визначає порядок їх прийняття (ст. 91) і підписання (ст. 88). Однак ні Конституція, ні закони не визначають юридичної сили постанов та інших актів Верховної Ради, не приписують Президентові видавати укази і розпорядження, зокрема, на основі постанов Верховної Ради, хоч таке положення стосовно Конституції і законів у ст. 106 Конституції є. Щоправда, Кабінету Міністрів приписується забезпечувати виконання не тільки Конституції і законів (ст. 116 Конституції), а й прийнятих відповідно до Конституції і законів постанов Верховної Ради. У практиці допускається прийняття постанов, що містять норми цивільного права. Так, відповідно до ст. 7 Закону «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України» [106] перелік груп вкладників і черговість виплат проіндексованих заощаджень установлюються постановою Верховної Ради. Очевидно, такі постанови повинні визнаватись такими, що визначають лише порядок дії Закону, виконання якого є обов'язковим. Але ще кращим було б відмовитись від практики прийняття Верховною Радою постанов, що містять норми цивільного права.
Що стосується постанов Верховної Ради України, прийнятих до введення в дію Конституції України, то заперечення їх юридичної сили було б необґрунтованим.
11. В Україні продовжує діяти ціла низка декретів Кабінету Міністрів, що містять норми цивільного права. Повноваженням видавати декрети Кабінет Міністрів був наділений у період з 25 листопада 1992 року до 25 травня 1993 року (Закон «Про тимчасове призупинення повноважень Верховної Ради України, передбачених пунктом 13 ст. 97 Конституції України, і повноважень Президента України, передбачених пунктом 7-4 ст. 1145 Конституції України» від 18 листопада 1992 р. 19 грудня 1992 р. цей Закон було прийнято в новій редакції, в якій він отримав назву «Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання» [68]). Відповідно до названого Закону і Закону «Про порядок застосування Закону «Про тимчасове призупинення повноважень Верховної Ради України, передбачених пунктом 13 ст. 97 Конституції України, і повноважень Президента України, передбачених пунктом 4-7 ст. 1145 Конституції України» від 21 листопада 1992 р. [67], декрети, прийняті Кабінетом Міністрів протягом зазначеного періоду, мають силу законів.
12. Цивільний кодекс в цілому стоїть на позиції суттєвого обмеження правового регулювання майнових відносин підзаконними актами (актами, що видаються органами виконавчої влади на виконання законів). Про це свідчать численні посилання в Цивільному кодексі на особливості укладання та виконання окремих видів договорів, які мають встановлюватись законами. Це часто стосується тих договорів, які традиційно укладались та виконувались відповідно до підзаконних актів (наприклад, ст. 713 — 714 ЦК). Але зазначення в Цивільному кодексі регулювання відповідних відносин законами не призвело до втрати чинності відповідними підзаконними актами, які продовжують діяти до прийняття рішень про втрату ними чинності або до врегулювання відповідних відносин законами.
13. Хоч Президентові України і надане повноваження на основі та на виконання Конституції видавати укази і розпорядження, це повноваження обмежується питаннями, переліченими в частині першій ст. 106 Конституції. Але тут право Президента видавати укази з питань цивільного права не передбачено. Враховуючи це п. 4 Перехідних положень Конституції України Президентові України було надано право протягом трьох років після набрання чинності Конституцією України (цей строк закінчився 28 червня 1999 року) видавати укази з економічних питань, що не врегульовані законами. Встановлена також процедура прийняття таких указів. Такі укази повинні бути схвалені Кабінетом Міністрів України, скріплені підписом прем'єр-міністра України. Одночасно з підписанням указу такого роду Президент повинен був подати відповідний законопроект до Верховної Ради. Якщо протягом тридцяти днів з дня подання такого законопроекту (за винятком днів міжсесійного періоду) Верховна Рада не прийме закон або не відхилить поданий законопроект більшістю від її конституційного складу, Указ вступає в дію і діє до набрання чинності законом, прийнятим з відповідних питань. Слід звернути увагу на ту обставину, що у зазначеному порядку Президент мав право видавати укази з питань, які законами не врегульовані.