Яскраво виражений характер нормативного акта, що містить норми цивільного права, мають статути підприємств та інших юридичних осіб. При цьому, звичайно, зміст статуту як такого, що містить норми цивільного права, не можна поширювати за межі відносин між засновниками, між кожним із засновників і самою юридичною особою. У той же час статут обов'язковий для всіх учасників юридичної особи, в тому числі і тих, які до складу учасників були прийняті не при утворенні юридичної особи, а згодом.
Всі перелічені нормативні акти, хоч і не відносяться до категорії законодавства, але є обов'язковими для відповідних суб'єктів. Вони обов'язкові також і для суду, що розглядає цивільно-правовий спір.
Що стосується установчого договору юридичної особи, то він повинен бути кваліфікований як правочин, обов'язковий лише для осіб, які його підписали, що не виключає наступного приєднання до договору, його підписання особами, які спочатку його не підписували. У зв'язку з цим зауважимо, що статут як нормативний акт не може застосовуватись усупереч актам законодавства. Договір же, в тому числі засновницький, є правочином. Тому, якщо недійсність (нікчемність) договору прямо законом не встановлена, він підлягає застосуванню до набрання законної сили рішенням суду про визнання його недійсним.
25. Конституція України [1] не передбачає повноважень Верховного Суду України і Вищого господарського суду давати керівні роз'яснення з питань застосування законодавства. Проте не можна вважати, що з набуттям чинності Конституцією України автоматично перестали діяти положення законів, що дають судам зазначені повноваження. Відповідно до раніше чинної редакції ст. 40, 45 Закону «Про судоустрій України» [186], керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України визнавались обов'язковими для судів, інших органів і посадових осіб, що застосовують закон, щодо якого дано роз'яснення. Відповідно до ст. 12, 16 і 18 раніше чинного Закону «Про арбітражний суд», пленум і президія Вищого арбітражного суду мали право давати керівні роз'яснення, які є обов'язковими для органів, що вирішують господарські спори, а також підприємств, організацій, державних та інших органів, посадових осіб. Зміни до вказаних законів, що внесені відповідними законами від 21 червня 2001 р., позбавили роз'яснення, що їх приймає Вищий господарський суд, характеру обов'язкових.
У частині другій ст. 3815 Закону «Про судоустрій» (в редакції від 21 червня 2001 р.) прямо вказувалось на те, що вищі спеціалізовані суди дають «рекомендаційні роз'яснення». Ця чіткість дещо зменшена Законом «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р., ст. 44 якого надає права пленуму вищого спеціалізованого суду давати роз'яснення з питань застосування спеціалізованими судами законодавства при вирішенні спорів відповідної судової юрисдикції. Президія вищого спеціалізованого суду отримала право розглядати матеріали узагальнення судової практики та приймати відповідні рекомендації (ч. 2 ст. 43 Закону «Про судоустрій України»). Ці роз'яснення та рекомендації виражають позицію відповідного вищого спеціалізованого суду, який не може допустити різного застосування одного і того ж нормативно- правового акта в аналогічних справах. Як неодноразово зазначав Європейський Суд з прав людини, закон є чинним положенням з урахуванням практики його тлумачення компетентними судами. У такий спосіб (непрямо) роз'яснення та рекомендації вищих спеціалізованих судів набувають обов'язкового характеру. Але Верховний Суд не зобов'язаний слідувати роз'ясненням та рекомендаціям вищих спеціалізованих судів. Верховний Суд як при наданні роз'яснення чи рекомендації, так і при вирішенні справ, має право в інший спосіб тлумачити відповідну правову норму. Пленум Верховного Суду України має повноваження давати роз'яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства і у разі необхідності — визнавати нечинними відповідні роз'яснення вищих спеціалізованих судів (ч. 2 ст. 55 Закону «Про судоустрій України»). Президія Верховного Суду України має повноваження розглядати матеріали узагальнення судової практики та аналізу судової статистики і приймати відповідні рекомендації (ч. 3 ст. 54 Закону «Про судоустрій України»). Що стосується формулювання питання про можливість визнання роз'яснень вищих судових інстанцій нормативно-правовими актами, то воно взагалі має бути визнано некоректним. Роз'яснення вищих судових інстанцій не можна віднести до нормативно- правових актів. Але ці роз'яснення та рекомендації, хоч і не визнаються законом обов'язковими для судів, але відображають судову практику, що отримала певне правозастосовче значення в умовах, коли не визнається обов'язковість судового прецедента. Отже, вищі судові інстанції отримали право давати нормативне тлумачення актів цивільного законодавства.