18. Разом з тим, частина друга ст. 1 ЦК припускає можливість встановлення законом випадків, коли до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових та бюджетних відносин може застосовуватись цивільне законодавство.
19. Розмежування сфер дії цивільного та житлового права здійснюється на підставі ст. 810 ЦК: 1) до договору найму житла, що не є об'єктом права державної або комунальної власності, застосовуються положення Цивільного кодексу, якщо інше не встановлено законом. Під «законом» тут розуміються спеціальні положення цивільних законів, а не Житловий кодекс [29] або інші акти житлового законодавства; 2) викладене правило не поширюється на відносини щодо найму житла, яке є об'єктом права державної або комунальної власності. До цих відносин застосовуються акти житлового законодавства.
20. Цивільний кодекс, за загальним правилом, не може застосовуватися також до трудових відносин. Такий висновок випливає із вказівки ч. 1 ст. 9 ЦК на те, що норми Цивільного кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сфері найманої праці, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. При розмежуванні сфери дії трудового і цивільного законодавства слід враховувати історичний фактор: трудове право утворилось за рахунок елементів публічного і приватного права у зв'язку з потребою спеціального врегулювання сукупності суспільних відносин, прямо чи опосередковано пов'язаних з працею. Правильно чи неправильно визначив цю сукупність законодавець — не предмет для роздумів правозастосувача. Для останнього законодавець завжди правий. Тому на відносини, врегульовані спеціальною сукупністю правових норм, яка отримала найменування «трудове законодавство», Цивільний кодекс поширюватися не може. Із цього випливають такі висновки:
1) відносини, які включають майновий компонент, кваліфікуються як трудові, якщо вони містять ознаки, зазначені в ст. 21 КЗпП [28]. За відсутності таких ознак відносини повинні кваліфікуватися як такі, що регулюються Цивільним кодексом. Інакше кажучи, при кваліфікації відносин слід виходити із презумпції їх цивільно-правового характеру. Суб'єкт, який доводить їх трудо-правовий характер, повинен свою позицію обґрунтувати. Протилежний підхід не відповідав би уявленню, яке склалося та знайшло відображення в законодавстві, про підстави виникнення цивільних прав і обов'язків, якими визнаються правочини, не тільки передбачені законом, але й не передбачені ним (за умови, що такі правочини не суперечать закону). Таким чином, предмет цивільного права носить відносно відкритий характер: якщо відносини, що за своєю природою не мають яскраво вираженого публічного характеру, не врегульовані іншими галузями права, їх слід віднести до предмету цивільного права. Як приклад можна назвати відносини з приводу так званого особистого підряду. їх зміст полягає у виконанні певної роботи, але вони не можуть бути віднесені до предмету трудового права, оскільки не передбачають підпорядкування виконавця внутрішньому трудовому розпорядку замовника, а без цього відносини відповідно до ст. 21 КЗпП не можуть кваліфікуватися як трудові. Це дало підставу для правильного висновку в практиці правозастосування про те, що такі відносини регулюються цивільним законодавством. Такий висновок є загальновизнаним. Викладене тут не виключає права законодавця інакше розмежувати предмет трудового і цивільного права. Таку спробу здійснили автори проекту Трудового кодексу України, що знаходиться на розгляді у Верховній Раді;