Навряд чи такий перелік можна вважати закінченим. У перспективі він потребує певного доопрацювання. Лише декілька зауважень. По-перше, навряд чи доцільно акцентувати увагу на необхідності виділення саме платників податків та зборів (тим більше в такій редакції, як це запропоновано). Доцільніше або наголосити саме на регулюванні правового статусу цих зобов’язаних осіб, або взагалі закріпити припис щодо визначення всіх елементів правового механізму податку (серед яких платник — лише один поряд з іншими). По-друге, акцентування уваги на особливості регулювання місця посадових осіб припускає певне дублювання понять, бо обов’язки є одним зі складових повноважень. По-третє, навряд чи реалізацію компетенції контролюючих органів та повноважень посадових осіб доцільно пов’язувати лише з податковим контролем. Податковим кодексом регулюються їх дії у всіх відносинах, пов’язаних із справлянням податків (облік платників, роз’яснення та ін.), і значна частка цих відносин не характеризується функціями контролю. По-четверте, відповідальність стосується не всіх її різновидів узагалі (кримінальної, адміністративної та ін.), а лише специфічного різновиду, який у Кодексі фігурує під назвою фінансової. Як підсумок, вважаємо, що доцільніше було б закріпити відкритий перелік відносин, на регулювання яких спрямована дія Податкового кодексу України, та закінчити регулюванням інших відносин, пов’язаних із справлянням податків і зборів.
Характерною особливістю податкових відносин є їх майновий характер — виконання податкового обов’язку означає передачу у власність або розпорядження держави та територіальних громад певних коштів. У податкових правовідносинах найбільш чітко, порівняно з усіма іншими фінансовими правовідносинами, простежуються державно-владна й майнова сторони. Відносини із приводу податків і зборів є владно-майновими. З одного боку, держава наділяє компетентні органи владними повноваженнями й контролює надходження коштів до бюджетів, з іншого — податкові надходження є одним з основних каналів формування публічної власності, хоча спочатку й у специфічній грошовій формі. Рівень прояву владного характеру дозволяє визначити і специфіку правовідносин у галузі оподаткування. Основною особливістю методу регулювання цієї групи відносин, як і фінансово-правових у цілому, є відсутність права оперативної самостійності суб’єктів. Права й обов’язки суб’єктів відносин регламентуються однозначно, без яких-небудь варіантів і переважно імперативними нормами.
Податкове правовідношення є публічним, тобто зв’язаним, і випливає із влади. Воно виступає як форма реалізації імперативної фінансово-правової норми і реалізується за принципом: команда (яку видає держава) і виконання (яке здійснюють підлеглі суб’єкти фінансового права). Саме тому однією зі сторін фінансових правовідносин виступає суб’єкт, що має право видавати владні приписи (держава або уповноважений нею орган). Податкові правовідносини стосуються різних суб’єктів (держави, юридичних, фізичних осіб), між якими формується певна підпорядкованість. Безперечно, обов’язок платника має безумовний характер, за якого відсутня рівність сторін.
Система норм права виділяє податкові правовідносини із суспільних відносин у цілому й дозволяє сформулювати їх основні особливості: 1) цільова системність податкових правовідносин залежить від певної мети — установлення й стягнення податків. Податкові правовідносини підпорядковані певній логіці, що відображає зміст діяльності держави з установлення й збору податків, обов’язок платника внести у встановлений термін певну суму до централізованого грошового фонду; 2) формальна визначеність пов’язана з тим, що правовідносини регулюють чітко визначені зв’язки, які виникають між суб’єктами. Особливістю податкових правовідносин є те, що одним із суб’єктів завжди виступає публічний суб’єкт (держава чи територіальні громади). При цьому визначено також коло інших суб’єктів податкових правовідносин, перелік їх прав і обов’язків: держави — встановлювати податки і збори, забезпечувати їх сплату; платників податків — вносити до бюджету або фондів грошову суму у формі податку або збору у встановлений термін і в необхідному розмірі; 3) забезпечення державним примусом підсилюється тим, що фактично йдеться про охорону власником майна, що йому належить. Податкові надходження, що становлять основу централізованого грошового фонду держави, є державними коштами, і обмеження реалізації державних інтересів при невиконанні податкових обов’язків породжує охоронну реакцію державного механізму у відповідь.