2. Податковий кодекс України виступає основним законодавчим актом, який регулює відносини оподаткування, податкову систему в цілому, її основи, елементи правового механізму податку. У цьому акті поєднуються матеріальні й процесуальні сторони регулювання податкової системи, всі аспекти справляння податків та зборів.
3. Митний кодекс України та інші закони з питань митної справи в частині регулювання правовідносин, що виникають у зв’язку з оподаткуванням ввізним або вивізним митом операцій з переміщення товарів через митний кордон України. Виокремлення цієї складової податкового законодавства із інших норм цього кодифікованого акта є не досить вдалим. По-перше, це положення суперечить п. 1.2 ст. 1 Кодексу, де йдеться про «закони з питань митної справи». Яким чином співвідноситься Митний кодекс з цими законами та з митним законодавством у цілому, це питання формує підстави відповідної колізії. По-друге, досить складно уявити, яким чином Митний кодекс України може регулювати правовідносини. Елементарні знання про право дозволяють дійти висновку, що правовідносини — це суспільні відносини, вже врегульовані правом, і регулювання врегульованих відносин суперечить не лише призначенню Митного кодексу, а й елементарній логіці.
4. Чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України і якими регулюються питання оподаткування. Цю складову податкового законодавства доцільно розглядати в конституційній редакції. У статті 9 Конституції України йдеться не просто про чинні міжнародні договори, а про чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України[5]. Пункт 3.2 ст. 3 цього Кодексу закріплює традиційний припис переваги норм міжнародного договору над нормою закону України.
5. Нормативно-правові акти, прийняті на підставі та на виконання цього Кодексу та інших законів з питань митної справи. Ця складова податкового законодавства охоплює велике коло нормативно-правових актів. Якщо виходити з того, що Податковий кодекс України є основним і, фактично, єдиним актом, який регулює справляння податків та зборів і всі відносини, які з цим пов’язані, то до подібних законів можна віднести або закони, які закріплюють компетенцію контролюючих органів у сфері оподаткування, або закони, які мають вносити зміни до податкового законодавства.
6. Рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, прийнятих за правилами, що встановлені цим Кодексом. Представницьким органом Автономної Республіки Крим є Верховна Рада Автономної Республіки Крим, яка в межах своїх повноважень приймає рішення та постанови, що є обов’язковими до виконання в Автономній Республіці Крим[6]. До відання Автономної Республіки Крим, відповідно до ст. 138 Конституції України, відноситься розроблення, затвердження та виконання бюджету Автономної Республіки Крим на основі єдиної податкової і бюджетної політики України.
Певними повноваженнями наділені органи місцевого самоврядування у сфері оподаткування. Матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування є поряд з іншими складовими доходи місцевих бюджетів, які надходять в управління місцевих рад. Територіальні громади безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування встановлюють місцеві податки та збори відповідно до закону[7]. Деталізує повноваження місцевих рад у галузі оподаткування Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні»[8]. Виключною компетенцією сільських, селищних та міських рад щодо встановлення місцевих податків і зборів та розмірів їх ставок у межах, визначених Законом, та затвердження, відповідно до Закону, ставок земельного податку, розмірів плати за користування природними ресурсами, що є у власності відповідних територіальних громад[9]. Виключно на пленарних засіданнях міських рад (міст з районним поділом) встановлюються нормативи централізації коштів від земельного податку на спеціальних бюджетних рахунках районів міста. Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» закріплено і досить цікаву конструкцію, яка на сьогодні не застосовується, але досить широко використовувалась за часів радянської влади. Згідно із ст. 1 цього Закону на рівні територіальних громад може використовуватись самооподаткування як форма залучення на добровільній основі за рішенням зборів громадян за місцем проживання коштів населення відповідної території для фінансування разових цільових заходів соціально-побутового характеру. Навряд чи цей припис може бути життєздатним, бо цей підхід не може бути узгоджений із ст. 6 цього Кодексу. По-перше, не можна справляти обов’язкові примусові платежі (податки та збори) на добровільній основі. По-друге, виходячи із положень закону, справляння таких платежів повинно мати цільову спрямованість. Тоді як податок відрізняється нецільовим характером.
6
Стаття 136 Конституції України // Відом. Верхов. Ради України. — 1996. — № 30. — С. 141.
7
Стаття 142, 143 Конституції України // Відом. Верхов. Ради України. — 1996. — № 30. — С. 141.
9
Стаття 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» // Відом. Верхов. Ради України. — 1997. — № 24. — С. 170.