2. Положення ч. 1 ст. 3, що коментується, стосується як громадян України, так і іноземців та осіб без громадянства (відповідно до Закону України «Про громадянство України», особи, що проживають на території України та не є громадянами України, а також не мають доказів своєї належності до громадянства іноземної держави, є особами без громадянства; іноземці — це особи, що належать до громадянства іноземних держав, які не є громадянами України).
3. Поняття «територія України» визначається нормами державного та міжнародного права. Так, за ст. 1 Закону України «Про Державний кордон України» від 4 листопада 1991 р., державний кордон України — це лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України: суші, вод, надр, повітряного простору. Таким чином, вся територія, яка обмежена державним кордоном України, входить до змісту поняття «територія України».
4. Частина 2 статті, що коментується, встановлює загальне правило, за яким визначається поширення відповідного кримінально-виконавчого законодавства на процес виконання-відбування кримінального покарання: порядок і умови виконання та відбування покарань визначаються та забезпечуються відповідно до законодавства, яке діє на час виконання та відбування кримінального покарання. На відміну від кримінального закону, що допускає зворотню дію закону про кримінальну відповідальність у часі, кримінально-виконавче законодавство, котре втратило чинність, не поширюється на існуючі в теперішній час відносини. Навіть тоді, коли нові положення кримінально-виконавчого законодавства певною мірою погіршують правовий стан засудженого, кримінально-виконавчий закон не має зворотної сили. Це правило стосується й надання особам, які звільняються від відбування покарання, допомоги, в тому числі й матеріальної.
5. Чинним визнається закон, що набув законної сили, до його скасування чи заміни новим законом, а якщо закон було прийнято на певний строк, — до закінчення такого строку. Набрання чинності законом — це початковий момент його дії, з якого закон може застосовуватися до правовідносин, описаних у ньому. Воно може мати місце лише після офіційного оприлюднення закону, але не раніше дня його опублікування (указ Президента України від 10 червня 1997 р. «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності»).
6. Безпосереднє виконання-відбування покарання починається, як правило, з часу вступу вироку в законну силу, хоча в цього правила є винятки: приміром, покарання у виді обмеження волі починає виконуватися з дня прибуття особи до виправного центру; громадські роботи — з моменту виходу на роботу тощо, бо саме з цього моменту до засудженого й починаються застосовуватися передбачені законом правообмеження у повному обсязі.
Стаття 4. Підстава виконання і відбування покарання
Підставою виконання і відбування покарання є вирок суду, який набрав законної сили, інші рішення суду, а також закон України про амністію та акт помилування.
1. На відміну від діючого раніше ВТК України, КВК України дещо розширив перелік підстав виконання і відбування кримінальних покарань: якщо раніше до них належав виключно вирок суду, який набрав чинності, то тепер до переліку таких підстав законодавець включив ще інші рішення суду, а також акти помилування та амністії. Необхідно зазначити, що формулювання коментованої статті вбачається не безспірним та дещо невдалим з таких міркувань. По-перше, така редакція певним чином нівелює і перекручує сутність і значення таких інститутів, як амністія і помилування. Останні в контексті кримінально-виконавчого права являють собою види (форми) звільнення від подальшого відбування покарання і виступають проявом гуманності, а КВК України фактично ставить їх на один щабель з обвинувальним вироком суду, який, навпаки, є негативною реакцією держави на вчинений злочин. По-друге, інші рішення суду, Закон України про амністію чи акт помилування можуть бути лише підставою для зміни або припинення вже існуючих кримінально-виконавчих правовідносин, виникнення яких може бути пов’язано виключно з набранням законної сили обвинувальним вироком. I нарешті, необхідно зазначити, що чинна редакція коментованої статті суперечить вимогам ст. 62 Конституції України, яка передбачає, що особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, а отже, і тим самим визнає обвинувальний вирок єдиною підставою для відбування покарання.