2. Ресоціалізація — це свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві. Необхідною умовою ресоціалізації є виправлення засудженого.
Ресоціалізація є комплексним поняттям, яке охоплює допенітенціарний, пенітенціарний і постпенітенціарний періоди впливу на особу засудженого і є одним з етапів його соціалізації. До допенітенціарної ресоціалізації слід віднести винесення вироку і визначення покарання засудженому; пенітенціарна ре- соціалізація включає адаптацію до умов виконання покарання і виправлення засудженого; до постпенітенціарної ресоціалізації відносять підготовку засудженого до звільнення і його соціальну адаптацію до умов життя на волі.
Ресоціалізація у пенітенціарній педагогіці — це процес відновлення особи як соціального повноправного члена суспільства, що здійснюється на основі застосування до цієї особи комплексу правових, організаційних, психологічних, виховних та інших заходів впливу на різних етапах кримінальної відповідальності з метою повернення її до самостійного загальноприйнятого суспільно- нормального життя.
3. Під основними засобами виправлення і ресоціалізації слід розуміти комплекс державних заходів, визначених кримінально-виконавчим законодавством України, впливу на свідомість засуджених для досягнення мети покарання.
Виправлення засуджених здійснюється з допомогою основних засобів, що перераховані в ч. 3 коментованої статті. До них належать встановлений порядок виконання та відбування покарання (режим), суспільно корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив. Кримінально-виконавчим законодавством України детально регламентується порядок виконання, відбування покарання і застосування заходів впливу.
Режим виконання і відбування покарання багатофункціональний за своєю спрямованістю. У загальному значенні слово «regime» треба розуміти, як встановлений порядок; спосіб життя; сукупність заходів, норм для досягнення якоїсь мети. Він виступає як один із засобів виправлення (ч. 3 ст. 6 КВК), створює умови для застосування інших засобів виправлення (ч. 3 ст. 102 КВК). Режим виконання та відбування покарання охоплює всю сукупність матеріальних і процесуальних норм, що регламентують діяльність адміністрації органів і установ, на які законом покладено виконання покарань, а також сукупність умов і правил відбування покарання засудженими.
Кримінально-виконавче законодавство України, встановлюючи порядок виконання та відбування всіх видів покарань, має на увазі і їх умови, які у своїй сукупності визначають об’єм і характер каральних та інших примусових елементів у конкретному виді покарання.
Найбільш повно і всебічно правила режиму реалізуються у кримінально- виконавчих установах закритого типу, арештних домах, дисциплінарних батальйонах, виховних колоніях. Режим регламентує весь спосіб життя засуджених, охоплює всі сфери життєдіяльності в місцях відбування покарань.
Оскільки режимом визначається внутрішній розпорядок установ, виконання покарань, він включає відповідні вимоги із забезпечення правопорядку на території вказаних установ, дотримання засудженими та їх персоналом своїх обов’язків і реалізацію їх прав. Його норми звернуті також до інших осіб, які відвідують ці установи (представників органів влади, громадських об’єднань, службовців культу, родичів засуджених).
Під час відбування покарань, не пов’язаних з ізоляцією від суспільства, сукупність основних елементів, що утворюють зміст режиму, суттєво звужують об’єм правообмежень засуджених, скорочується регламентація специфічних правил їх поведінки. Однак при виконанні покарань, пов’язаних з позбавленням волі, має місце контроль за поведінкою засуджених, який виступає як один з основних елементів режиму. Відображаючи кару, режим під час відбування покарання одночасно містить ряд елементів, які за своїм характером не є примусовими заходами, наприклад одна з вимог Правил внутрішнього розпорядку дотримувати в установі виконання покарань санітарно-гігієнічних і протиепідемічних правил.
Через свої значні виховні властивості й суспільно корисна праця розглядається як один із важливих засобів виправлення і ресоціалізації. Міжнародні документи про права людини і поводження із засудженими визнають обов’язок засуджених працювати (п. 2 ст. 71 Мінімальних стандартних правил поводження з ув’язненими). Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.) не відносить працю, яку виконують засуджені, до категорії примусової чи обов’язкової праці (п. 3 ст. 8). У чинному законодавстві України суспільно корисна праця розглядається як обов’язок засуджених (ч. 3 ст. 59, ч. 1 ст. 60, ч. 1 ст. 77, ч. 1 ст. 118 КВК), оскільки дає їм можливість усвідомити результати своєї суспільно корисної діяльності. Крім того, працюючи, засуджені отримують деякі навички певної професії, які стануть їм у нагоді на волі. Для суспільно корисної праці характерні також матеріальна зацікавленість і моральні стимули, що знаходять свій вираз у різних заохоченнях. Залежно від кількості відпрацьованих годин та якості праці засуджений отримує матеріальну винагороду. Європейські тюремні правила розглядають працю як позитивний елемент внутрішнього режиму (ст. 71). Підкреслюється, що ставлення засуджених до праці визначає ступінь їх виправлення.