Соціально-виховна робота як один з основних засобів виправлення і ресоціалізації покликана формувати у кожного засудженого повагу до інших членів суспільства, усвідомлення цінності людини як найвищого блага та стимулювання правослухняної поведінки. Соціально-виховна робота — це цілеспрямована діяльність персоналу органів та установ виконання покарань та інших соціальних інституцій для досягнення мети виправлення і ресоціалізації засуджених. Характер соціально-виховної роботи залежить від виду кримінального покарання та виду установи чи органу, де відбуває покарання засуджений. Порядок і форми проведення соціально-виховної роботи передбачений статтями 123—137 КВК України та відомчими нормативними актами.
Загальноосвітнє і професійно-технічне навчання засуджених також виступають важливими засобами їх виправлення і ресоціалізації. Форми і організація навчання регламентуються ч. 1 ст. 62, статтями 125—126 КВК згідно із законами України: «Про освіту», «Про загальну середню освіту», «Про професійно-технічну освіту». Міжнародні документи про поводження із засудженими приділяють значну увагу навчанню і професійній підготовці засуджених і включають в якості складової частини їх виховання. Цьому питанню присвячено спеціальний розділ Мінімальних стандартних правил поводження з ув’язненими, де в п. 2 ст. 77 зазначається, що «Навчання в’язнів слід, наскільки це можливо, пов’язувати з діючою в країні системою освіти».
Необхідність освіти зумовлюється насамперед тим, що вона дає базові знання про основні закономірності розвитку природи і суспільства, сприяє підвищенню інтелектуального рівня засуджених, визначає систему їхніх моральних і культурних цінностей, дає змогу отримати необхідну для ресоціалізації професію, що необхідно для працевлаштування після відбуття покарання. Одночасно все вказане створює сприятливу ситуацію для підвищення ефективності виховної роботи серед засуджених.
Уперше в даній галузі законодавства як один із засобів виправлення засуджених включено громадський вплив, хоча і в раніше діючому виправно-трудовому законодавстві участь громадськості у виправленні засуджених передбачалась у різноманітних формах.
Участь громадськості у виправленні й ресоціалізації засуджених є конкретною реалізацією одного із принципів кримінально-виконавчої політики, який знайшов своє підтвердження в ст. 5 КВК України. Кримінально-виконавчий кодекс визначає чотири форми участі громадськості в роботі органів і установ виконання покарань — об’єднання громадян, релігійні, благодійні організації та окремі особи, які можуть брати участь у виправленні й ресоціалізації засуджених й проводити соціально-виховну роботу з ними. Для забезпечення громадського контролю за дотриманням прав і законних інтересів засуджених, сприяння органам і установам виконання покарань у їх виправленні й ресоціалізації під час виконання кримінальних покарань також створюються спостережні комісії, які діють на підставі Положення про спостережні комісії, затвердженого КМ України 1 квітня 2004 р. № 429.
Особлива увага приділяється участі громадських об’єднань у виправленні й ресоціалізації засуджених неповнолітніх (ст. 149 КВК). Відповідно до цієї статті, при виховних колоніях створюється рада з представників органів державної влади та органів місцевого самоврядування, порядок діяльності якої визначений Положенням про піклувальні ради при спеціальних виховних установах, затвердженим Постановою КМ України від 1 квітня 2004 р. № 429.
4. У частині 4 статті, що коментується, підкреслюється, що засоби виправлення й ресоціалізації повинні застосовуватися з урахуванням виду покарання, особистості засудженого, характеру, ступеня суспільної небезпеки і мотивів вчиненого злочину та поведінки засудженого. У даному положенні відображається принцип диференціації та індивідуалізації виконання покарання і застосування засобів виправлення.