Зміст законного інтересу традиційно включає три елементи: а) прагнення отримати передбачене законом матеріальне чи духовне соціальне благо (отримання додаткових посилок чи передач, короткострокових чи тривалих побачень, дозволу на додаткову телефонну розмову, переведення до дільниці соціальної адаптації засуджених до позбавлення волі тощо). Такі блага вказуються у правових нормах як мета, для досягнення якої необхідні відповідні юридичні факти й позитивна оцінка поведінки засудженого суб’єктами чи учасниками кримінально-виконавчих відносин; б) можливість клопотати перед посадовими особами органів виконання покарань чи адміністрацією установ виконання покарань, прокуратурою, судом про їх відповідні дії щодо реалізації законних інтересів; в) можливість звертатися до компетентних органів за захистом законних інтересів. Таке звернення не тягне автоматичного задоволення клопотання, проте означає, що законні інтереси, як і суб’єктивні права, гарантуються державою.
Законні інтереси засуджених можуть бути досить різними. Наприклад, за соціально-політичним призначенням їх поділяють на спрямовані на отримання: а) заохочень, приміром, передбачених для різних категорій засуджених у статтях 46, 54, 67, 81, 130 КВК України; б) пільг (придбавання засудженими до позбавлення волі продуктів харчування і предметів першої потреби, у випадках, коли вони не працюють з незалежних від них причин (ч. 2 ст. 108 КВК); одержання важкохворими засудженими, вагітними жінками, жінками, які мають дітей у будинках дитини при виправних колоніях, інвалідами додаткових посилок (передач), бандеролей, лікарських засобів, виробів медичного призначення (ч. 3 ст. 112 КВК) тощо); в) благ, які за своєю суттю не є для засуджених ані заохоченнями, ані пільгами. В одних випадках вони закріплені в законодавстві у виді законного інтересу з використанням формулювань типу «як правило», «як виняток», «за наявності можливості» та ін. (наприклад, особи, засуджені до арешту, відбувають покарання, як правило, за місцем засудження в арештних домах (ч. 1 ст. 50 КВК); начальник установи, як виняток, з метою виховного впливу може надати дозвіл на короткострокове побачення з родичами або на телефонну розмову засудженим, яких тримають у приміщеннях камерного типу — ПКТ (одиночних камерах — ОК), дисциплінарному ізоляторі (далі — ДІЗО) або карцері (п. 46 ПВР УВП).
В інших випадках законні інтереси закріплюються в законодавстві у вигляді суб’єктивних прав, але в силу слабкості гарантій не реалізуються в повному обсязі. Це, приміром, право осіб, засуджених до позбавлення волі, на нормальне матеріально-побутове забезпечення і працевлаштування, яке внаслідок соціально-економічних умов у державі на сьогодні не може бути гарантовано як суб’єктивне право і становить законний інтерес засудженого.
8. Про законні інтереси засуджених йдеться тільки у ч. 1 ст. 7 КВК України; у нормах Особливої частини КВК України вони прямо не вказуються і їх треба виокремлювати з положень статей, які регулюють порядок та умови виконання того чи іншого виду покарань. Задоволення своїх законних інтересів залежить, насамперед, від самого засудженого, який своєю поведінкою повинен спонукати адміністрацію органів і установ виконання покарань їх реалізовувати.
9. Зміст правового статусу засуджених, так само як і зміст загального статусу людини і громадянина, в кожній країні змінюється залежно від форми правління, політичного режиму, державного устрою, рівня економічного розвитку держави, рівня злочинності та заходів боротьби з нею, рівня розвитку цивілізації взагалі й розвитку міжнародних стандартів у галузі прав людини зокрема. У ХХ ст. ООН та іншими впливовими міжнародними організаціями була прийнята низка документів з прав людини, у тому числі й документів у сфері поводження з особами, взятими під варту, та засудженими. Серед них варто згадати такі:
— Мінімальні стандартні правила поводження із засудженими (1955 р.);
— Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р.;
— Мінімальні стандартні правила ООН відправлення правосуддя стосовно неповнолітніх (Пекінські правила 1985 р.);
— Звід принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню чи засудженню в будь-якій формі (1988 р.);
— Основні принципи поводження із засудженими (1990 р.);