— вилікування чи поліпшення стану здоров’я в осіб, названих у статтях 19, 20, 76, 93 та 96 КК України;
— запобігання вчиненню зазначеними особами нових суспільно небезпечних діянь (злочинів), відповідальність за які передбачена нормами Кримінального кодексу України.
2. Порядок застосування судом примусових заходів медичного характеру та примусового лікування визначений відповідно у статтях 408, 416—424 та 4111 КПК України.
3. Розмежовують такі передбачені законодавством види примусової психіатричної допомоги і лікування, які застосовуються за рішенням суду:
а) примусові заходи медичного характеру у вигляді амбулаторної психіатричної допомоги, госпіталізації до психіатричних закладів зі звичайним, посиленим або суворим наглядом, що застосовуються до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння (злочини) у стані неосудності (обмеженої осудності) або вчинили злочини у стані осудності, але до постановлення вироку чи під час відбування покарання захворіли на психічну хворобу;
б) примусове лікування, що здійснюється закладами охорони здоров’я чи медичними службами кримінально-виконавчих установ щодо неосудних та обмежено осудних осіб, які вчинили злочин і мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб;
в) невідкладна примусова амбулаторна чи стаціонарна допомога у психіатричних закладах, що надається особам, які за станом психічного здоров’я становлять небезпеку для себе або оточуючих, але не вчинили жодного суспільно небезпечного діяння, відповідальність за яке передбачена нормами Кримінального кодексу України.
4. Примусове лікування засуджених в органах і установах виконання покарань застосовується у двох випадках:
— коли воно призначене засудженому на підставі вироку суду, відповідно до ст. 96 КК України;
— коли таке лікування вироком призначене не було, а потреба в ньому виникла вже при відбуванні покарання.
5. Хвороби, що становлять небезпеку для здоров’я інших осіб, визначаються в різних нормативних актах.
До них, зокрема, належать туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, інфекційні хвороби та ін. При цьому, призначаючи примусові заходи медичного характеру, суд враховує:
1) характер і тяжкість захворювання (медичний критерій);
2) тяжкість вчиненого діяння (юридичний критерій);
3) ступінь небезпечності психічно хворого для себе чи інших осіб (соціальний критерій).
Характер і тяжкість захворювання визначаються клінічною формою психічного захворювання, його глибиною та стійкістю, динамікою хвороби, прогнозом її перебігу та деякими іншими обставинами, що стосуються хворобливого стану особи. Характер психічного захворювання, його форма, глибина, стійкість, особливості психічного стану і поведінки в період вчинення суспільно небезпечного діяння є провідною ознакою, яка визначає суспільну небезпеку психічно хворого.
Тяжкість вчиненого діяння ґрунтується на положеннях ст. 12 КК України про класифікацію злочинів.
Ступінь небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб містить оцінку:
— суспільної небезпеки вчиненого діяння, характеру вчиненого, можливих або тих, що настали, суспільно небезпечних наслідків та інших подібних обставин;
— психічного стану особи на момент розгляду справи судом і небезпечності даного хворого для оточуючих, що випливає з характеру захворювання.
6. У статті, що коментується, йдеться про примусове лікування тих засуджених, які мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб, та не пройшли повного курсу лікування. В Україні кількість таких осіб щорічно збільшується, а саме: якщо у 1990 р. примусове лікування було призначено щодо 779 хворих алкоголіків (6,5% усієї кількості засуджених) та 1586 наркоманів (1,5%), то у 2005 р. уже кожен четвертий засуджений вчинив злочин у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння (усього 45,8 тис. осіб із 176,9 тис. засуджених).
7. Примусове лікування, що застосовується у зв’язку з вчиненням особою злочину та її засудженням, тобто яке пов’язане з кримінально-правовими відносинами, необхідно відрізняти від примусового лікування алкоголіків і наркоманів як адміністративно-правового заходу. Зокрема, примусове лікування, що встановлено у ст. 96 КК України і про яке йдеться у ч. 1 статті, що коментується, — це кримінально-правовий захід державного примусу, який застосовується судом поряд з призначеним покаранням до осіб, які вчинили злочин і мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб, з метою вилікування їх від соціально небезпечного захворювання, профілактики цієї хвороби, а також запобігання вчиненню ними злочинів.