Не насильство як таке або інші види поводження, що спричиняють певні незручності чи страждання, становлять погане поводження, а поводження, що має певні додаткові характеристики: правомірність і помірність. Це означає, що, по-перше, має існувати законна межа певного виду поводження; по-друге, застосовані навіть із законною метою насильницькі заходи мають бути помірними, з вимогами конкретної ситуації.
8. За визначенням Європейського суду, під поняттям «катування» слід розуміти тільки навмисне нелюдське поводження, яке породжує дуже сильні й жорстокі страждання.
9. Як «нелюдське поводження», з одного боку, Суд може розцінити навмисне заподіяння страждань, якщо певні обставини все ж таки не дозволяють йому охарактеризувати таке поводження як «катування». Так само може розцінюватися не лише безпосереднє використання сили, а й створення обстановки, за якої людина зазнає страждань; погроза застосування до людини катувань також може за деяких обставин створити нелюдське поводження. З іншого боку, «нелюдське поводження» охоплює більш широкий спектр можливих порушень. Для визнання нелюдського поводження певні дії не обов’язково повинні мати характер безпосереднього насильства, а в окремих випадках під це поняття можуть підпасти навіть ненавмисні дії, що не мають на меті заподіяння страждань.
10. Як таке, що «принижує гідність», поводження може розцінюватись, якщо воно викликає в потерпілих почуття страху, пригніченості й неповноцінності, здатні образити і принизити їх, зламати фізичний чи моральний опір або спонукати їх діяти проти своєї волі й совісті.
11. Доцільно зауважити, що наведене в ч. 1 статті, що коментується, формулювання мети кримінально-виконавчого законодавства суттєво відрізняється від цілей покарання, що визначені у ч. 2 ст. 50 КК України, внаслідок чого воно неоднозначно сприймається науковцями і залишається предметом дискусії. Адже, якщо виходити з того, що норми кримінально-виконавчого права є похідними від норм кримінального права і відіграють допоміжну роль у реалізації інституту покарання, визначаючи процедуру процесу виконання-відбування покарання, то цілі покарання, закріплені у Кримінальному кодексі України (кара, виправлення засуджених, загальна і спеціальна превенції), повинні мати вирішальне значення для визначення предмета правового регулювання кримінально-виконавчого права, а мета кримінально-виконавчого законодавства жодного разу не повинна набувати більшої значущості, аніж цілі покарання.
12. У частині 2 статті, що коментується, наведено основні завдання кримінально-виконавчого законодавства, завдяки вирішенню яких і досягаються поставлені перед ним цілі. Хоча більшість із них і відповідає структурній побудові КВК України (закріплюється у його окремих розділах), проте не всі вони регламентовані саме цим Кодексом. Наприклад, таке завдання, як «визначення порядку діяльності системи органів і установ виконання покарань», переважно регламентоване Законом України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», а також іншими підзаконними нормативно-правовими актами, в тому числі й відомчими. Окремі завдання, що прямо не вказуються у коментованій статті, випливають з ряду інших норм КВК України, які регулюють конкретні правовідносини або окремі правові інститути (режим виконання-відбування покарань, здійснення виховної роботи із засудженими, функціонування самодіяльних організацій засуджених тощо).
Стаття 2. Кримінально-виконавче законодавство України
Кримінально-виконавче законодавство України складається з цього Кодексу, інших актів законодавства, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
1. Кримінально-виконавче законодавство в широкому розумінні — це система нормативно-правових актів, що містять норми кримінально-виконавчого права. Це акти органів влади і управління, які регулюють весь комплекс суспільних відносин, що виникають з приводу та у процесі виконання й відбування кримінальних покарань і застосування до засуджених засобів виправлення і ресоціалізації.
2. Базовим джерелом і юридичною основою розвитку кримінально-виконавчого законодавства є Конституція України. Зокрема, Основним Законом встановлено, що виключно законами України визначаються організація і діяльність органів і установ виконання покарань (п. 14 ч. 1 ст. 92) і оголошується амністія (ч. 3 ст. 92); здійснення помилування віднесено до компетенції Президента України (п. 27 ч. 1 ст. 106 Конституції України).