Г.П. Сєров визначає екологічну безпеку як "стан захищеності життєво важливих інтересів об'єктів екобезпеки (особи, населення, територій) від загроз, що створюються природними об'єктами, забрудненими при здійсненні антропогенної діяльності (в результаті аварій, катастроф, тривалої господарської, військово-оборонної та іншої діяльності), а також: внаслідок природних явищ та стихійних лих".
Попри всі позитивні риси наведених визначень, їх достатньо важко застосувати до конкретної ситуації через неформалізованість, переважання оціночних критеріїв. Тому у законодавстві отримали закріплення т. з. нормативи екологічної безпеки, що виступають формальним критерієм безпечності середовища.
Нормативами екологічної безпеки традиційно вважають (1) нормативи граничнодопустимої концентрації забруднюючих речовин у навколишньому середовищі (ГДК), (2) гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного та іншого впливу на це середовище (ГДР), (3) гранично допустимий вміст забруднюючих речовин у продуктах харчування (ГДВ) (такий підхід ґрунтується на попередній редакції ст. 33 ЗУ "Про охорону навколишнього природного середовища"). На сьогодні згадані нормативи мають характер санітарно-гігієнічних (оскільки фактично орієнтовані не на забезпечення безпеки або стабільності для природних систем, а саме на забезпечення санітарно-гігієнічної безпеки людини).
Санітарно-гігієнічні нормативи можуть закріплюватися у найрізноманітніших правових формах: від законодавчих актів та постанов уряду[70] до нормативних документів у галузі стандартизації[71] та будівництва[72], і, нарешті (і насамперед) у т. з. "санітарних нормах". Під поняттям "санітарні норми" законодавство розуміє особливий масив підзаконних нормативно-правових актів - власне санітарні норми та правила, санітарно-гігієнічні та санітарно-протиепідемічні правила і норми, санітарно-епідеміологічні правила і норми, протиепідемічні правила і норми, гігієнічні та протиепідемічні правила і норми, державні санітарно-епідеміологічні нормативи, санітарні регламенти, видані центральним органом виконавчої влади України в галузі охорони здоров'я (ст. 1 ЗУ "Про забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення"). Поряд із цими актами в Україні застосовуються аналогічні акти колишнього СРСР (див. Постанову Верховної Ради України "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" від 12.09.1991[73], Постанову Головного державного санітарного лікаря України №01/035 від 09.03.1995 року[74]).
Відзначаючи величезну роль санітарно-гігієнічних нормативів у забезпечення екологічної безпеки, не можна не відзначити обмеженість цього засобу. Слід усвідомлювати, що створення всеохоплюючої системи нормативів є неможливим через численність факторів, що впливають на людину та довкілля, та з низки інших причин. Проте це аж ніяк не означає, що від нормування показників екологічної безпеки необхідно відмовитися взагалі. Таке нормування, хоч і не може засвідчити повну безпечність середовища, на сьогодні здатне визначити, яке середовище є вочевидь небезпечним. Необхідно усвідомлювати це і ставити перед нормуванням показників безпечності довкілля лише реальні завдання, якими є встановлення граничних величин дії найбільш небезпечних факторів[75]. І поряд із наявністю формально встановлених нормативів зберігає своє значення загальне, оціночне визначення екологічної безпеки, сформульоване, як вже зазначалося, у ст. 50 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища".
На наш погляд, перспективи вдосконалення законодавчого поняття екологічної безпеки полягають у наступному. Зважаючи, що безпека - це ідеал, оскільки завжди у тій чи іншій мірі присутні фактори небезпеки, видається необхідним впровадити у законодавство України, у т.ч. земельне, т.з. принцип ALARA (абревіатура від англ. As Low As Reasonably Achievable - "настільки низький, наскільки це можливо у межах розумного")[76]. Такий шлях є апробованим у світі та перевіреним практикою[77]. Сутність принципу полягає у тому, що будь-який шкідливий екологічний вплив при здійсненні будь-якої діяльності (затвердженні землевпорядної, містобудівної, планувальної документації тощо) має бути зведений до настільки низького рівня, наскільки це можливо. Вплив, що порушує нормативи екологічної безпеки, має бути безумовно заборонений.
70
Див., наприклад, Ст. 93 Водного кодексу України, ПКМ "Про правовий режим зон санітарної охорони водних об'єктів" від 18 грудня 1998 року N 2024 // Офіційний вісник України. - 1998. - N 51. - 8 січня.
71
Див. наприклад, серію ГОСТів (Минеральные удобрения. - М.: Издательство стандартов. - 1978), що містить санітарно-гігієнічні нормативи поводження з окремими видами мінеральних добрив.
72
Відповідно до ст. 19 ЗУ "Про основи містобудування", ст. 14 ЗУ "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", а також п. 1.1 ДБН А.1.1-1-93, санітарно-гігієнічні нормативи зберігання мінеральних добрив вміщені у ДБН В.2.2-7-98 "Будинки та споруди. Будівлі і споруди по зберіганню мінеральних добрив та засобів захисту рослин" (Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики України. - Київ. - 1998. - 14 С.).
74
Збірник важливих офіційних матеріалів з санітарних і протиепідемічних питань. - Міністерство охорони здоров'я України. Головне санітарно-епідемічне управління. Том 5. - Частина 1. - Київ. - 1996. - С. 4.
75
Израэль Ю. А. Допустимая антропогенная нагрузка на окружающую природную среду // Сб. трудов II Советско-американского симпозиума "Всесторонний анализ окружающей природной среды. - Ленинград: Гидрометеоиздат. - 1976. - С. 16.
76
Фролов М. О. Правові проблеми удосконалення нормативів екологічної безпеки у контексті концепції екологічного ризику // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - Юридичні науки. - 2000. - Вип. 37. - С. 42 - 46.
77
Див., Конвенция о трансграничном воздействии промышленных аварий. ООН. Нью-Йорк, 17 марта 1992 г; Директива Совета Европейского Союза о сдерживании крупных аварий, связанных с опасными веществами N 96/82. 9 декабря 1996 г.