Це єдиний відомий портрет Емілі Діккінсон у дорослому віці. Їй пощастило. Впродовж півтори сотні років його без кінця друкують і передруковують. Завдяки цьому її портрет твердо вбито в голови публіки. Часткою своєї слави Рембó завдячує своєму фото молодого й непричесаного, його біло-блакитний погляд пильно вдивляється в майбутнє, якому є рація бути не таким далеким, готовий руйнувати інституції, які заволодіють його зображенням, аби краще приховати його думку.
Читати, щоб собі суперечити
Отже, Дюрас, я добровільно (що мене лякало) неодноразово брався за неї. Та до її шедеврів — «Захоплення Лоли В. Стайн» і «Хвороба смерті» — я не подолав. Надто шедевральні. Причому це свідомо бажані шедеври. І показні. Це — явний шедевр, який може вразити. Для початку самого автора. Це вже не книжки, це дзеркала. Романе, романе, скажи, що я найгеніальніша! Тож відчувши недоречність своєї присутності в цьому змаганні за мірку захоплення між автором і книжкою, читач береться за іншу книжку.
Я люблю окремі романи Дюрас, ще більше її книги, зроблені нашвидкуруч, газетні статті, спогади, інтерв’ю, різні ля-ля-ля, які її скупість зібрала докупи, а її честолюбство не вважало за доречне надати їм якоїсь форми. Тим краще, а то вона додала б занудства. Саме так, задоволений тим, що я собі суперечу (але не відчуваючи захоплення, бо навіщо захоплюватись тим, що робиш те, що слід), я зберігаю в своїй бібліотеці серед усього іншого «Матеріальне життя», «Біль» та «Літо 80», авжеж «Літо 80».
Це збірник статей, написаних для газети La Libération, яка запропонувала авторці коментувати події в світі. Вона внесла в них нотку чуттєвості, пишучи про сумного хлопчика, який був на канікулах у таборі в Трувілі. Б’юсь об заклад, що цього хлопчика вона вигадала. Він з’являється у першій статті, а далі його роль розвивається. У нього з’являється ім’я й історія. Це дуже гарна ідея. Вигадка як контрапункт, що увиразнює решту. Затребуваною вигадкою є також пасаж, де вона уявляє, які запитання інтерв’юер ставитиме страйкареві-антикомуністу із Гданська. Дуже вправний розділ, в якому вона, як Пруст, який наприкінці свого роману заявив, що писатиме «Пошуки» (вони на той час були написані, бо ми їх якраз прочитали), каже, що їй нíчого сказати, а люди з Libération радять їй розповісти про те, що їй нíчого сказати (стиль Дюрас), і в останньому рядку (тобто статтю вже закінчено) пише: «Я починаю писати текст для Libération». Більше гарних пишномовних пасажів, у неї найкращим, без сумніву, є театр, театр колишньої дівчинки з французьких шкіл, вихованій на класичній трагедії.
Ось і настали вересневі припливи й відпливи. Вкрите білими бурунами море геть божевільне і, шаліючи від свого шалу, б’ється хвилею в нескінченності ночі. Воно рветься на штурм молів, глиняних обривів, вириває, вимиває нутрощі з блокгаузів і піску, ошаліле, самі бачите, геть знавісніле.
Чудові вирази: «Ось воно, літо незаперечне». Для тих, хто має упередження щодо прикметників. Воно дуже добре підходить, оте «незаперечне». Бо відпала потреба говорити, що сонце блищить, що спека стоїть, і всі від неї страждають. Що ж до слова «мільярдник», яке вживається майже як прикметник, то я запитую себе, чи не включено його вже до Лафорга, це надасть йому лише додаткову властивість: …. «дощ припинився, розпогодилось і засяяло сонце. Воно, мільярдник, ось тут, на безхмарному небі».
Те, щó ця спритна користувачка словами говорить про імена й означення, завжди цікаво. Наприклад, у сценарії «Хіросіма, любов моя» до фільму Рене[37], призначення якого, імовірно, показати найбільше жахіття війни: вона позбавляє людей імен, аби вони формували групи, стаючи своєю країною. У воєнний час уже немає Маргарити, а є Франція, ти вже не Курт, а Німеччина. І Маргарита не має права закохуватись у Курта. Це істинно для кожного моменту кризи та стосовно будь-якої догматичної організації: духовенство (де змінюють ім’я) чи політичні секти (де борцям забороняють одружуватися), вже й сам не знаю що. Філософ мови живе у цій жінці, яка робила вигляд, наче працює над афазією[38] і пситасизмом [39], над емфазою[40], на жаль, також, і вигадала форму афазивної емфази. Вона показала, що строгість стилю може бути багатослівною, а лаконічність — балакучою. Власне, я це знав, бо це те, що вона одразу демонструє наперед, настільки неприховано, що відкриває свої недоліки. А не знав я того, що, з найкращого боку, вона може бути, як хвиля, яка, здавалося б, котить ті самі камінці, тоді як насправді несе здалеку лише один. І от тоді ми відкриваємо саме цю, дуже мудру річ.
37
Рене́, Ален (нар. 1922 французький режисер, сценарист, режисер монтажу, помічник режисера, продюсер і актор. «Хіросіма, любов моя» (1959) один із його ранніх фільмів.
38
Афа́зія — системне порушення вже сформованої мови, яке виникає за органічних пошкоджень мовних ділянок кори.
40
Емфаза — напруженість мови, посилення її емоційної виразності, виділення якогось елемента за допомогою інтонації, повторення, звертань, запитань тощо.