Ті хороші якості, які я знаходжу у Дюрас, змушують мене забути про зловживання дієсловом «плакати» і словом «сльози» у багатьох її романах. Це досить дивно з боку такої сухої жінки, аж доки ти собі не скажеш: це — вираження сентиментальності, продиктованої її мозком, інакше кажучи, істерія та проекція жінки з твердим характером, яка вважає, що ми не повіримо в її схвильованість, якщо вона не використає слова-кліше з вираженням горя. А ще вони змушують мене знайти характеристику, яку не можна було б піддати критиці, як колір її очей, для її манії щодо дієслова «знати». Перша сторінка «Захоплення Лоли В. Стайн»: «Це те, що я знаю». У «Літі 80»: «У цьому я цілком певна, я це знаю». У «Писати»: «Кожен день мого життя я про це знаю». У «Хворобі смерті» (до якої можна додати підзаголовок «жанр»: загадкова, як роблять з діалогами Платона: «Альсібіад»[41]) — жанр: майевтика: «Під кінець ви назвете її так, як самі знаєте і вмієте робити». «Знати» у Дюрас нічого не означає. Чи думати, що знаєш. Це схоже на десятирічну дитину, яка без упину повторює «я знаю», власне, тому, що не знає. І якщо їй не кажуть: «Маргарито, стань у куток!», то саме тому, що знають, що це для неї наче прихисток, адже так. Трохи далі в «Писати» натрапляємо на таке: «Супутницею божевілля завжди є самотність. Я це знаю». Це якраз те «я знаю», яке означає: я знаю це лише абстрактно, але боячись показати це насправді, я його заклинаю, щоб випередити злих богів. Ви мене не лякаєте (я боюсь), я знаю, яке зло ви можете завдати (цю неприємну думку ми зустрічаємо зі своєрідною мужністю). Тож з її боку немає нічого суперечливого в тому, що вона пише: «Я уникаю людей, які, дізнавшись про такі речі або їх побачивши, вміють уже мислити і що, і як сказати, і як зробити висновок» («Літо 80»). Що не завадило їй твердо заявляти про певні речі. Непевність Дюрас була беззаперечною. Вслід за деякими з цих ударів дзвону з’являється якась вібрація, певний нюанс, який вона, можливо, не зовсім усвідомила. «Я це знаю кожен день свого життя» у «Писати», напевно, означає: «На жаль, я це знаю». Прямолінійний період молодості минув. Ми усвідомлюємо, що помремо і, крокуючи по життю, намагаємося діяти найкращим чином, а не краще за все. Ми, на жаль, стаємо поблажливими. Сен-Жюсти[42], якими ми були, очолили вигідні й догідливі парламентські комісії. Нас мали б обезглавити у 30 років. Молодість і старість (між ними пустка) — це два різні стани знання. У молодості ми не менш обізнані, ми просто знаємо щось інше, і воно так само точне, як і поблажливість, до якої призводять домовленості, щоб мати можливість жити далі й не бути розчавленим владою. Ми знаємо, що це саме той момент, коли треба бути непримиримим, різким, врізатись у вируючу масу земляних черв’яків у намаганні, як у чарівній казці, перетворити їх на остеофіти[43]. Життя — це казка про факти. Життя — це не поезія, а проза.
Читати задля форми
Який невдалий вираз французькою — «задля форми». Я себе питаю, чи італійці, яким, далебі, властивий смак до мистецтва, або японці, які мають смак до церемонії, могли придумати щось настільки розв’язне щодо такої основоположної речі. «Задля форми» — не повинно б означати «швидко, щоб дотриматися протоколу перед тим, як перейти до справ серйозних». Літературу можна було б визначити так: «Спроба формулювання безформного». Будь-яка книжка, навіть белетристика, є спробою з огляду на те, що вона прагне набути форми. Із безформності життя вона бере, відкидає та класифікує, власне, ця формалізація і забезпечує зміст. Маючи перед собою щось мляве, читач читає, щоб розкрити численні форми світу.
Момент, коли читають
Можливо, момент вибраний для читання кнжки, що тобі не сподобалась, не був підходящим. Наша думка щодо письменника залежить не тільки від моменту, а й від віку, коли ми з ним познайомились. І нашого, і його. Наприклад, у період найбільшої слави, але не найбільшої вишуканості Дюрас мені виповнився 21 рік. Їй було 70 років, вона мала думку про все на світі, ораторствувала і скидалася на жабу, що роздувається, щоб бути схожою на бика. Втім, вона таки стала биком, бо отримала Гонкурівську премію й продала мільйон примірників «Коханця», Для неї настала Доба інтерв’ю. Вона давала їх для Liberation, вона давала їх для L’Autre Journal, вона давала їх і тут, і там. Тоді як у книжках Дюрас користувалася вишуканим стилем крабової ходи, крок убік, намацування, два кроки назад, в газетах вона без вагань вживала суперлятиви. А щодо естетики тактики вона, можливо, була права. У газеті лунають голоси сили-силенної народу, тож для того, щоб перекричати цю какофонію, треба говорити голосніше. Коли Дюрас писала в Liberation про Мішеля Платіні, він був ангелом (неусвідомлена поблажливість інтелектуалки до смаків простолюду?). Матір убитої дитини, яку вона вважала винною, була величною, безумовно, величною (багато років потому я подумав, що вона це сказала через таке собі естетичне шаленство, яке змусило її хотіти, щоб матір була винною, бо тоді вона стане Медеєю). В одній зі статей йдеться про те, як у день виборів Франсуа Мітттерана президентом республіки вона під вечір побувала в Домі Латинської Америки, де зустріла «міністрабль»[44], це схоже на Мольєра, а юнак, що мастурбував об неї, — це Дюрас. Стомлена геніальністю, вона створила жанр. Інституційний письменник-балакун не дуже співзвучний читачеві абсолютистського віку — 21 рік. Якби мені було 40, то, гадаю, стерпіти її було б легше. Вона мене розважила б, я краще розпізнав би міру марнославства та таланту. Як висловився американський письменник Торо[45]: «Не всі книги настільки обмежені, як їхні читачі» («Волден»).
41
Альсібіад (450–404 до Р.Х.) — афінський державний діяч, оратор, генерал; починаючи з античних часів літературний персонаж, який і сьогодні надихає письменників.
42
Сен-Жюст, Луї Антуан Леон де (1767–1794) — діяч Французької революції, член Якобінського клубу і Комітету громадського порятунку. Наймолодший з депутатів, обраних до Національного конвенту 1792 р., очолив рух за страту короля Людовика XVI, а пізніше взяв участь у розробці Конституції 1793 р.
43
Остеофіти (грец.
45
Торо, Генрі Девід (1817–1862) — американський письменник, мислитель, натураліст, суспільний діяч, послідовник трансценденталізму. «Волден, або Життя в лісі» (1854) вважається його головним твором.