Читати, щоб утішитися
Читати можна й для того, щоб себе втішити. Як на мене, це ще гірший мотив. Цього, до того ж, досягти не вдається. Оскільки ж цього годі досягти, значить література робиться не для цього. Література — не утішителька. Це все-одно що казати, що вона розважає. Ба більше, для наших страждань була б образливою думка, що їх можна зітерти просто якимось моментом читання. Монтеск’є дуже великий письменник, але він написав одну з найобурливіших фраз: «Я ніколи не відчував горя, яке не могла б розвіяти годинка читання». Що тут можна додати: це був великий холодний розум.
Цій фразі відповідає фраза Оскара Вайлда із «Занепаду мистецтва брехні»: «смерть Люсьєна де Рюбампре — одна з найбільших трагедій мого життя». Це, без сумніву, фраза, яку Вайлд через фіґлярство кинув у розмові й про яку він, не обманюючи, міг сказати, що вона йому дуже дорога. Вайлд був людиною фраз, і його віра в них не була твердою, як сталь. Наведена фраза, звісно, естетська. Естетизм — це інша форма холодності: істеричної холодності. Кількома роками пізніше Вайлд справді пережив трагедію, набагато боліснішу, ніж смерть вигаданого персонажа.
Читання не втішає. Воно певним чином породжує безнадію. Безнадія — це аж ніяк не смуток. Нам це показує Паскаль, великий Паскаль, автор «Думок», який пише, як орел, котрий стрімко лине в небо, розмахуючи крилами, що стукають, наче ножі, Паскаль, який змушував себе вірити у Надію християн, сподівання на царство небесне: «Ми ніколи не живемо, а сподіваємось жити, оскільки ми завжди схильні бути щасливими, ми неодмінно ними станемо». Все просто, підсумовує він:
«Помирають наодинці». Ну ж бо, це не сумно. Безнадія — такий же факт, як дощ чи сонце. Сумною швидше може бути надія з її ілюзіями, якими вона, наче шарфом, замотує нам шию, щоб потім задушити. У товаристві Паскаля й кількох інших письменників читачі дорослішають, вони нічого від себе не приховують і від цього не страждають.
Читати задля здоров’я, ох-ох
«Цікаве читання так само корисне для здоров’я, як і фізичні вправи для тіла», — казав Кант, який ніколи доти не бачив, щоб я його стільки цитував. Він цим ошелешений, можна помітити, як він на один метр відхилиться від щоденного маршруту у своєму калінінградському саду. «Ах-ах, Данціг мене цитує. Він що, сподівається на переклад у Німеччині? Чи на кафедру в Колеж де Франс, куди його оберуть загальним схваленням? О, марнославство французів не зрівняти з їхньою наївністю!». І навіть коли читання додасть здоров’я, це не може бути достатнім мотивом. Є стільки речей, які додають здоров’я. Здоров’я виправдовує процес читання не більше, ніж процес письма, коли його здійснюють як терапію. Читач вільний читати ті праці, в яких, не цікавлячись іншими, автор відціджує свої клопоти. Ці ганчірки егоцентризму слід повикидати з бібліотек.
Читати задля чесноти, ах-ах
Читання не є чимось хорошим. Те, що в цьому переконують дітей і навіть дорослих, — велика помилка. Бо вони зразу вирішують цього не робити. Думка про виконання дії вочевидь доброчесної порядній людині відразлива.
Читати задля втіхи
Вдале читання трапляється настільки рідко, воно таке добре й залишає такий же чарівний спогад, як вдалий статевий акт. Читач спить із тим, що читає.
Процес читання бере свою частку цього у процесі письма, який споріднений із сексуальністю, хоча б своєю безсоромністю. Коли я починав — якщо ми взагалі робимо щось інше, ніж починаємо, — мені було дуже соромно виходити на вулицю після публікації нової книжки. Як, мої болі й радості, наче статеві органи, виставлено напоказ, і ніхто нічого не каже? Люди такі неуважні, настільки зайняті чи замкнуті самі на собі, що можна було навіть роздягтися, а вони цього не помічають. Або ж вони ввічливі й роблять вигляд, що цього не бачать. Або ж не читають наших книжок. У будь-якому разі на бульварі Сен-Жермен день-у день вештаються ексгібіціоністи, яких ніколи не арештовують, — і це письменники. Читачі — їхні співучасники. Андерсен виявився голим раніше за короля.