Читання дає змогу оминути нудьгу. Можливо, це помилка. Належно використана нудьга інколи стає засобом, щоб повести нас до чогось іншого. (Не враховуючи того, що нудьга це вкрай особисте поняття). І перескакування через сторінки буває довшим за читання Наше око, занепокоєне тим, щоб нічого не проминути, змушує нас повернутися назад í…
Я наближаюся до Французького павільйону у Версальському парку, який Ґабріель зобразив у вигляді Андріївського хреста і який слугував для перекусів. Тридцятьма метрами далі, у напрямку Тріанону, поворот ліворуч. Між двома кам’яними колонами хвіртка. Її відчиняє відповідальний за охорону Тріанону чоловік, у підпорядкуванні якого двадцять чотири охоронці, це небагато, тут, каже він, нíколи нудьгувати. Кілька східців, блакитний передпокій, далі, праворуч, невеликі двері: театр Марії-Антуанетти. Чарівне блакитно-золотисте місце, акустика якого увиразнює голоси, двадцять банкеток у партері та балкон для короля. Королева справді грала, це її й погубило. Адже саме тут вона виконувала роль Розіни у «Севільському цирульнику» Бомарше, якого її чоловік якраз ув’язнив, а пізніше — через брак затятості в помилках — звільнив? Варто було вибрати символом левові шкури, що підтримують балкон! Слуги, які подавали сорбети, напевно, вважали її божевільною, а його слабаком і їх зневажали. Під час Революції цей закуток не постраждав, бо ніщо не надавалося для продажу: декорації були з ганчір’яного картону. Я сходжу на сцену, звідки зала, хоч і маленька, здається дуже віддаленою. В цьому полягає таємниця театру, який у середньовіччі називався містерією: беручи участь у виставі, доводилося містифікувати себе для партеру.
Театр може бути найбільш захоплюючим видовищем, але це спектакль. Мені настільки тривожно проходити осторонь твору, бути простим глядачем, майже споживачем, що на жодному спектаклі, опері, сольному концерті чи балеті як театральній виставі я не буваю без блокнотика, в якому роблю записи. Я знову створюю собі запас. Саме завдяки запасові ми не опиняємося в запасі Ба більше, я певним чином переробляю книжку, ту п’єсу, яка стала читанням у дії, п’єсою режисера й акторів. Я ці спектаклі читаю, стаючи людиною, що робить до них анотації. Писане читання — це найуважніший спосіб жити.
Причини не бувають вічними. У своєму «Листі до академії» Фенелон пише: «Я не можу насолоджуватися хорами в трагедіях, бо вони перебивають справжню дію. Я не бачу в них точної подібності, тому що в деяких сценах потреби в купі очевидців немає». Звичайно, але саме тому, що він говорить у ієратичні часи, ієратизм яких, якщо так можна висловитися, більш помпезний порівняно з грецькими трагедіями, власне, це проглядається в його міркуванні і його дратує. Оскільки ми живемо в часи відсутності державної ритуальності (адже ритуальності вистачає в телевізійних програмах про публічне милосердя), нас так приваблюють ті хори, архаїчність яких видається нам такою свіжою. Мої причини для читання також тимчасові.
Читати книжки задля втіхи, ділитися неймовірною насолодою між собою
Лорд Бернерс[56]. «Перше дитинство» (1934); Альберто Арбасіно[57]. «Ніч серед демімонду» (1964); Каролін Блеквуд[58]. «Велика Гренні Вебстер» (1977); Урсула Молінаро[59]. «Останки невідомої жінки» (1987) належать до тих «провальних» книжок, що житимуть довше нас. Їх нечасто згадують і не купують. Провал, провал! Вони в програші, бо залишають байдужим світ, який хоче залишати життя лише переможцям! Маємо лише 300–400 осіб, які знають, що завдяки притаманному їм гуморові, меланхолії, сарказмові або вигадливості та моментам геніальності це чудові книжки. Для нас, для нашої маленької банди, як казав Сенека, хоча ми, цілком певно, не стоїки, я приберігаю інші заголовки, яких ніколи не назву, навіть під загрозою тортур: необхідністю читати детектив. Яким же чином нам вдалося відкрити ці неймовірні твори? Ми спробували. Невдача. Тим гірше. Ще одна спроба. Знову невдача. Нова спроба.
У засідці на читача чатують Лінь, Малодушність і найнебезпечніше — Скромність. Твори для читання треба приміряти, немов черевики. Не можна казати собі, що той чи той твір не для нас, бо ми не досить гарні для нього. Бувають такі, що не дуже гарні для нас.
56
Ло́рд Бе́рнерс, справжнє ім’я Дже́ральд Віл́ сон (1883–1950) — англійський композитор, художник, письменник першої половини XX ст.
59
Молінаро, Урсула (1916–2000) — плідний письменник, драматург, перекладач з французької та німецької.