Хто настільки ж легкий, як француз? Хто, як він, їде у Венецію, щоб подивитися на гондоли?
Вовенарг. Міркування і Максими
Насправді Паскаль максим не писав. Його фрази й уривки назвали «думками», і дуже доречно; ідеться про ремарки, нотатки при читанні, записки, роздратовані коментарі до Монтеня, все це намагнічено його особистістю та виходом на поверхню підземної ріки його міркувань. Це, власне, есей, в якому він мав заповнити проміжки. Чи він його написав би? Що ж до максим, то вони не є цитатами. Цитата, як і безліч разів відтворений указівний палець Господа на стелі Сикстинської капели, є окрушиною автора, що не обов’язково відображає ціле. Особливо у белетристиці. Слова персонажів роману авторові приписувати не можна. Фраза професора Брішо, йолопа від етимології у романі «У пошуках утраченого часу», — це лише фраза, а не думка Пруста.
Вам не досить придурків у житті? Вам подавай їх ще й в романах?
Максима — це найближчий до автора текст, майже безпосередня еманація його думки й почуття Вона не уривок, а сутність. Завершений, відполірований, досконалий предмет. Патрон. Автор стріляє ним у того, кого називає «людиною». Автор максим — добровільний мізантроп. Він загалом не досягнув значних успіхів у житті. Ларошфуко не вдалася військова кар’єра. Вовенарг зазнав невдачі з Фрондою. Шамфор[91] — невдаха від народження, бо у вік аристократів він походив із простолюду. Звідси й тон утрати ілюзій, зневаги, ба навіть відрази, що так часто властиві максимам. Це пастилки для гіркоти. Вони нам її передають. І це неймовірно захоплює читача. На відміну від романів, де він намагається ідентифікувати себе з персонажами, читач може досхочу зневажати об’єкт максим, ту «людину». Цим величним словом «людина» автор максим називає своїх особистих ворогів. Людина — це інший, але не той інший, далекий і, значить, чудовий, а цей інший — близький, отой покидьок. Людина — це сусід. Досить одного кроку — читач робить його нечасто, — аби дійти висновку, що людина — це він сам. «Вдячність більшості людей — це лише таємне бажання отримати ще більші блага» (Ларошфуко). О, та підла людина! Той чортів не-я! Максими вказують на прогріх ідеально поганого чужинця. Якщо інколи трапляються християни, які взаємно звинувачують один одного в помилках, вони ніколи не бувають авторами максим і рідко — їхніми читачами.
Росіянин дуже схильний до піднесених думок, але чому він такий ниций у житті?
Таких авторів називають моралістами. Тому вони трапляються тільки у Франції, країні звичаїв, які судять. Гірше — які роблять висновки. Француз — це людина, яка прагне дізнатись, хто з ким спить, аби виснувати з цього причини. Таке неможливо в Англії, де люди більш соромливі і де більшість живе в сільській місцевості (це те саме). Максими найчастіше містять міркування на два члени, теза — антитеза, воно схоже на щипці для горіхів, які дроблять людину. Чи не тому нечисленною, але сталою групою читачів максим є люди або безжальні й дуже молоді, або нечутливі й дуже старі?
Адже молодість…
Читання максим — це настільки татуювання, що навіть ті, що не належать до їхніх відданих читачів, коли натрапляють десь на вражаючу їх максиму, вписують її в свою плоть. Вона не образ. Англійський співак Роббі Вільямс зробив на торсі татуювання французької чи майже французької фрази: «Кожен на свій смак».
Без зубів, без очей, без смаку, без усього.
Як у всіх книжках, усіх, навіть у Шекспіра й Пруста, у збірках максим трапляється мотлох. От тільки в них він помічається більше. Їх можна б назвати черговими фразами: «Люди нічого не хотіли б оберігати краще і ні до чого не ставляться так недбайливо, як до свого власного життя» (Ла Брюєр). Авжеж, звісно. Крім авантюристів, мазохістів і монстрів. «Усмішка нічого не коштує». (Ось і чергова потрава.) Авжеж, звісно. За винятком уїдливих, буркотунів і багатьох моралістів. Для таких письменників будь-що — це війна. Крім самої війни, яку вони часто вели. Вони нерідко говорять про неї так, наче вона любов. І це війна, і те війна, наче бог, що падає нам на голову. Ніби людина там ні при чому. Вона чинить зло, але машинально. В дійсності моралісти нападають на фатальність. Вони її бояться й у неї вірять. Одним із небагатьох, тих, що не вважають людство роботом-міксером ненависті, є Жубер[92], «егоїст, який опікувався лише іншими», як каже Шатобріан, егоїст, який опікувався лише собою. Жубер написав одну з найсердечніших фраз, до якої не пасує гірка назва максими: «Коли мої друзі косоокі, я дивлюся на них у профіль».
91
Шамфор, Себастьєн-Рош Ніколя де (1740 або 1741–1794) — французький філософ-мораліст, письменник.